Не забудеш мене, поки віку твого, моя нене Вкраїно…
Не забудеш мене, поки віку твого, моя нене Вкраїно…
П.Куліш
Здається, немає в історії національної культури постаті більш енергійної й багатогранної, більш неоднозначної і суперечливої, як Пантелеймон Куліш. І сучасники, й нащадки то в несамовитому захваті вивищували його на найпочесніші п’єдестали, то в не менш несамовитому приступі люті звергали його з цих п’єдесталів і піддавали гонінням чи забуттю. Складна це була особистість, і як багато мав псевдонімів, так багато личин, змінювався часом як людина, борсався, шукав, чинив непередбачувані вчинки, писав твори високого й темного духу, не раз дратував громадянство екстравагантностями; зрештою, відрікався суспільного життя, усамітнився на хуторі, і нарешті, забутий і зневажений, помер в самотині.
«Могучий майстер української мови й творець українського правопису, благородний поет «Досвіток», перекладач Шекспірових і Байронових творів, а також Біблії, автор «Записок о Южной Руси», «Чорної ради» і сили інших цінних праць – має право на нашу велику повагу і вдячність», - писав свого часу про Пантелеймона Куліша молодший колега по перу М.Коцюбинський. Дослухаючись цієї настанови, кафедра української літератури Національного педагогічного університету імені М.П.Драгоманова провела Міжнародну науково-практичну конференцію «Пантелеймон Куліш – піонерна постать української літератури, культури, науки», присвячену 150-літтю збірки «Досвітки. Думи і поеми» Пантелеймона Куліша. «Куліш мав ключовим пунктом світосприймання і творчості – Україну. Невтомно працював над пробудженням суспільної і національної свідомості України, витворював разом із Т.Шевченком і по його смерті підстави для духового відродження рідного народу, насамперед усвідомлення національної окремішності України, її величі», - відзначив, відкриваючи пленарне засідання конференції, завідуючий кафедри української літератури В.Ф.Погребенник.
Переконливим аргументом цих слів стала поїздка драгоманівців та гостей нашого університету до літературно-меморіального музею-заповідника Пантелеймона Куліша «Ганнина пустинь» (більш відомого як хутір Мотронівка), де прожив другу половину свого життя невтомний працівник на ниві національного пробудження.
«Ганнина пустинь» зустріла науковців пастеллю осінніх квітів, які так любила дружина митця - відома українська письменниця, етнограф та фольклорист Ганна Барвінок. Цікавою була екскурсія музеєм, яку з любов’ю та повагою до своїх земляків – подружжя Кулішів – провела екскурсовод А. Власне, вона й розповіла, що до 2000-го року на обійсті Кулішів росли самі бур’яни, в яких потопали три напівзабуті могили: Пантелеймона і Олександри Кулішів та Василя Білозерського (брата господині). Хату, в якій народилася Олександра, хату подружжя Кулішів, альтанку, господарські приміщення, липову алею, ставок – усе було зруйновано часом і людьми. Старожили пригадують дивний випадок часів ІІ світової віни, коли фашисти зігнали в хутір Мотронівка чимало людей , Налякані люди чекали най страшнішого розвитку подій. Але німці наказали розчистити зарослі навколо могил Куліша і Ганни Барвінок і навести порядок у саду, а тоді українською мовою прочитали лекцію про життя і творчість їхнього великого земляка та відпустили… Люди були вражені, їм було страшно і соромно водночас. Але могили Кулішів з того часу почали доглядати.
Сьогодні в «Ганниній пустині» відбудовано хату родини Білозерських (яким належав хутір Мотронівка), у якій народилася Ганна Барвінок, хату родини Кулішів, альтанку, капличку святого Пантелеймона-цілителя, насаджено липову алею і викопано ставок і колодязь, поряд з яким на великому жолобі сидить закарбований у бронзі Панько Куліш, що чекає не лише на зустріч зі своєю коханою юною Олександрою, але й з нащадками «піонера культури на Україні», як називав його М.Зеров.
Відрадно, що нарешті – після довгих років заборон і кривотлумачень – творчість цього невтомного працівника на українській ниві повертається. і ми маємо не лише змогу, а й обов’язок її належно поцінувати.