Екскурсія до Національного історико-меморіального заповідника "Биківнянські могили"

27 вересня 2025 року студенти разом з професоркою Іриною Савченко відвідали Національний історико-меморіальний заповідник "Биківнянські могили". Враженнями про екскурсію ділиться студентка третього курсу спеціальності "Середня освіта" Яна Дубіцька. «Меморіал «Биківнянські могили» – місце, сповнене тиші, яка голосніша за будь-які слова. Тут поховані тисячі невинних людей, жертви політичних репресій 1937 - 1941 років. Це ті знання, які болять, які важкі, але відвернутися від них ми не маємо права. На початку наша екскурсоводка, пані Олена Полідович, розповіла про історію створення меморіалу і роботи, які тут відбувалися. Ми зупинилися біля дороги, де стоїть пам’ятник, що втілює образ репресованої людини.

Колись територію обгороджував високий паркан, за яким усе відбувалося таємно, щоб люди нічого не бачили і не чули. Тіла розстріляних після опівночі навантажували на «полуторки» і під охороною вивозили на спецділянку, де скидали у заздалегідь викопані ями, присипали вапном та ґрунтом. Після цього машини відмивали в озері. Правда про справжнє призначення цього об’єкту стала відомою німцям після окупації Києва нацистськими військами у вересні 1941 року, вони провели часткові розкопки і виявили масові поховання жертв сталінського режиму. Точна кількість похованих у Биківні й досі не відома: не всі архіви можливо дослідити та і вони лише частково відкривають жахливу правду. За далеко неповними даними українських істориків, дослідників масових репресій, на території самої спецділянки НКВС у 1937-1941 роках поховано 30-35 тисяч розстріляних мешканців Києва і області, а також понад 3,5 тисячі іноземних громадян (з-поміж яких найбільшу кількість складають громадяни Польщі). Найстрашніше, що цей терор не тільки про минуле, він і про сьогодні. Тоді людей розстрілювала радянська влада, сьогодні росія знову нищить – вбиває невинних, зрівнює із землею наші міста, забирає життя військових і мирних людей. У наш час з'являються нові братські могили, які так само болять і кричать. Тому пам’ять – це не формальність, не щорічний ритуал. Це наш обов’язок перед тими, кого закатували тоді, і перед тими, кого вбивають зараз. Ми не маємо права відвертатися чи мовчати. Бо тільки пам’ятаючи, підіймаючи архіви, відкриваючи світу очі, можемо захистити своє майбутнє і зберегти життя тих, хто сьогодні боронить Україну».

Кафедра української літератури