Корифеї філологічної науки

академік Грищенко Арнольд Панасович

Наукова школа академіка ГРИЩЕНКА АРНОЛЬДА ПАНАСОВИЧА

«Історія та сучасний стан функціонування граматичної системи української мови»

 ЩИРА ШАНА Й БЕЗМЕЖНА ВДЯЧНІСТЬ УЧИТЕЛЕВІ

Усякий сущий дякує Богові й батькам, що дали життя, що подарували радість пізнавати й одкривати світ у всьому його багатобарв’ї, шукати та знаходити істину, мандрувати неозорими просторами й примножувати добро. Кожен прямує своєю стезею – рівною чи звивистою, то вже як кому судилося. Людина, якою б талановитою від природи не була, не може отримати найпотрібніших для її існування, найцінніших речей самотою. Складний і відповідальний шлях становлення допомагає долати вчитель. Саме йому під силу  впотужнювати поступ, вивищувати над довкружжям, робити досконалим і неповторним кожного з нас. Духовна міць, невичерпна мудрість  педагога стають дороговказом, надійним орієнтиром, зобов’язують чинити по совісті, не переступати межі допустимого.

Тішуся тим, що Всевишній і доля послали мені незвичайного Вчителя – направду неординарну особистість, одного з найосвіченіших лінгвістів нашого часу,  криштально чисту людину, професіонала за найвищими мірками.  Мовлю про доктора філологічних наук, професора, дійсного члена Національної академії педагогічних наук України Арнольда Панасовича Грищенка.  Відколи знаю  Вчителя, відтоді й хочу прихилити до його світлої та величної постаті небо, наблизити зорі, зібрати докупи найтепліші, найщиріші й найніжніші слова, аби передати свою любов та повагу, віддячити за велику науку, за вселене в душу прагнення розкривати таїну мови, віднаходити, освітлювати розумом нові грані цього найкоштовнішого людського скарбу.

Уся земна дорога Арнольда Панасовича встелена сердечною  добротою, наповнена справжньою турботою про інших, пронизана невситимою жадобою до знань. Син учительки і простого селянина самотужки   торував власну життєву стежину й опинився, як і прагнув того, у самому центрі лінгвістичної думки в Україні – Інституті мовознавства імені О. О. Потебні. Осів там на два десятиліття, сумлінно трудився, став відомим ученим, опублікував фундаментальні праці, що високо поціновані славістичною спільнотою. Вони й сьогодні з-поміж найавторитетніших і найцитованіших, вони «не на день минущий – на віки» . А потім було понадчвертьстолітнє завідування кафедрою української мови в престижному столичному виші – педагогічному інституті, а згодом університеті – з не менш плідним науково-педагогічним здобутком. Досить згадати хоча б з’яву адресованого майбутнім філологам підручника «Сучасна українська літературна мова», одним з авторів і головним редактором якого був Арнольд Грищенко. Ця книга стала настільною для вже кількох поколінь студентів-словесників і викладачів-мовознавців, вона – блискучий взірець лінгводидактичного опису мови. Що ж до наукового набутку Арнольда Панасовича, то це окреме серйозне дослідження, яке сягатиме не одного тому.  Чимало зроблено в цій царині, але ще більше треба звершити, над чим успішно й результативно працює школа професора Грищенка – понад тридцять докторів і кандидатів філологічних наук. Усіх їх гуртує Вчитель, огром його думок, широта його поглядів. Вихованці Арнольда Панасовича органічно влилися в українське мовознавче товариство, вони вивчають і поширюють не лише мовознавчу спадщину, а й  педагогічний досвід свого Наставника. Його оригінальні лекції, спецсемінари, практичні заняття  слугують колишнім докторантам, аспірантам, студентам, колегам зразком наукової філігранності й методичної вишліфованості.

До дрібниць закарбувалися в моїй  пам’яті зустрічі й розмови з Учителем. Пригадую перші миті спілкування, коли почував себе ніяково, не насмілювався чимось ділитися, а більше слухав і всотував кожну думку, захоплювався щиро, як можна стільки знати й так доступно виповідати найнедосяжніші проблеми. Коли проходив школу лінгвістичного гарту в аспірантурі, нерідко звертався до наукового керівника, радився з ним і завжди знаходив підтримку, одержував мудру пораду. Учитель із цікавістю слухав, траплялося, переконував, застерігав, щоб не витрачав зайвих зусиль на другорядне, яке видавалося тоді молодому дослідникові сутнісним. Після консультацій, що частенько з ініціативи Арнольда Панасовича набували дискусійного обарвлення, пересвідчувався – Учитель вірить у мене. Його коментарі на взірець «може бути й така версія, до того ж вона перспективна», «сміливо про це заявляйте, тому що маєте ваговиті аргументи», «а тут і справді новий поворот подій» окрилювали, ставали надійним підмурком для вибудовування власної концепції. Цю рису я успадкував від Арнольда Панасовича й намагаюся так працювати зі своїми докторантами й аспірантами.

Особливе місце в моїй бібліотеці займають книги Арнольда Панасовича зі щемливими написами. Щедро ділився він й іншими цінними, навіть рідкісними виданнями, що стосувалися проблем, які я студіював. Арнольд Панасович підмічав інтерес  у своїх учнів, намагався його «підігрівати», якось непомітно, але переконливо впливав, щоб з’являлися тактично-стратегічні орієнтири в осягненні проблеми й відходили на маргінеси дріб’язковості, які нерідко стають на заваді. Для Вчителя, здається (ні, так воно і є!), не було невідомого в Галактиці Слова, чогось незбагненного у сфері лінгвістики; він умів віднаходити в найскладнішому доступні речі, викладав їх не спрощено, а зрозуміло й цим творив простір для наукових розмислів, ширив коло шанувальників мови.

Можу й сьогодні відновити до деталей  розмови, які зачіпалися одна за одну, коли ми ходили вулицями Києва. Говорили про різне, головно на   мовознавчі теми. Арнольд Панасович ділився своїми дослідницькими планами, радів, що і його покоління дочекалося того часу, коли може працювати не лише за вказівками згори, як  повелося в  тоталітарну добу, а й за покликом серця. Із трепетом він розповідав про предтеч-мовознавців. Своїм обов’язком уважав – і мимовіль спонукав до цього інших –  виводити із забуття постаті талановитих учених, яких радянська наука злочинно викреслила зі списку достойників.  Це промовисто демонструє оперта на переконливі факти, добуті з донедавна прихованих, а то й заборонених джерел,  студія про видатного українського лінгвіста Олексу Синявського.

Не встиг Арнольд Панасович зреалізувати задумане, рано, дуже рано відлетів у засвіти, ледь переступивши свій сімдесятий земний рубіж. До цієї дати з’явився біобібліографічний покажчик, у якому я намагався вияскравити мовознавчі грані відомого вченого, зібрав і впорядкував відомості щодо його життєпису. Повістування вийшло скупуватим, бо не любив розповідати про себе Вчитель,  навіть  чути не хотів, щоб про нього писали. Скромно оцінював  і свій науковий ужинок,  не прагнув слави, а думав про високе й вічне. Я і в книзі казав, і тепер повторю без щонайменших застережень: мій вікопомний Учитель  – титан, на якого рівняєшся та хіба ж доростеш?! Бо Він із тих, хто підпирає високе небо нашого мовознавства, бо в нього – цілий Храм і справжня «вчена дружина» синів та доньок – його вихованців, із якими ділився  і розумом, і серцем, бо в Нього такі божественно-розкішні сади-самоцвіти виплеканих виноградно-калинових грон нашого слова, нашої невмирущої душі.

Навічно заліг у моїй душі світлий образ Арнольда Панасовича. Молюся за Нього в церкві, коли  згадую найрідніших; беруся за якусь серйозну працю, – подумки раджуся з Ним. А ще маю якийсь внутрішній страх, якусь спонуку – не підвести Вчителя. Його немає поряд фізично, але Він попліч духовно, споглядає з високостей і тішиться успіхами своїх наступників, а можливо,  і призажурюється, коли щось не так у його великій родині словесників.   Незмірне щастя – пройти наукову школу професора Грищенка, відчути     підтримку та благословення  Людини, яка тобі на все життя стала дорогою  і близькою, справу якої  – «сродну працю» – продовжуєш і усвідомлюєш, що цього вимагає оте пойменоване поетом «нерозділиме і одвічне  коло» – «Батьки і діти! Діти і батьки!», зрештою, саме життя, закони якого ніхто не властен перепинити й переінакшити.

Микола Степаненко, доктор філологічних наук, професор

член Національної спілки письменників України

ҐРОНО СЛІВ У ВІНОК ВДЯЧНОСТІ

ДОРОГОМУ ВЧИТЕЛЕВІ

У житті кожної людини відбуваються події, які належать до знакових, оскільки вони суттєво впливають на перебіг, зміст і якість життя, особливо ж – на наступні його етапи. Для авторки цих рядків такою незабутньою подією була зустріч із Арнольдом Панасовичем Грищенком, доктором філологічних наук, професором, видатним мовознавцем, що плідно працював у багатьох галузях української лінгвістики та славістики. Це була зустріч випускниці Київського державного педагогічного інституту імені О. М. Горького 1975 року, аспірантки першого року навчання зі своїм науковим керівником. Подія відбулася золотої осені 1980 року у стінах Київського державного педагогічного інституту імені О. М. Горького, де Арнольд Панасович обіймав посаду завідувача кафедри української мови, гармонійно поєднуючи наукову роботу з освітянською, здійснюючи керівництво аспірантами й докторантами. 

Невдовзі з’ясувалося, що А. П. Грищенко прийшов на кафедру з академічної установи – Інституту мовознавства імені О. О. Потебні. Очолювана професором кафедра  працювала над актуальною науковою проблемою – «Лінгводидактичний опис функціонування української мови». Усе це багато до чого зобов’язувало, організовувало до постійної кропіткої праці, до фахового зростання. Надзвичайно потужний науковий, професійний і життєвий досвід наукового керівника – це завжди зразкова школа для початківця. Особливо вражали енциклопедичні знання, колосальна ерудиція та широти наукових інтересів Арнольда Панасовича – поліглота як у прямому, так і в переносному значенні цього слова. Глибокі знання німецької, англійської та всіх слов’янських мов стали надійним підґрунтям у розбудові української лінгвістики, і що дуже важливо – майже всіх її царин: історії мови, морфології, синтаксису, лексикології, лексикографії, фразеології та ін.

Окриленості, натхнення  й непереборного бажання дійти усвідомленого розуміння багатьох лінгвістичних тонкощів сприяли консультації наукового керівника й консультанта, його свіже науково-теоретичне бачення проблеми, оригінальні шляхи побудови концепції дослідження, заглибленість  у структури новітніх лінгвістичних парадигм, занурення у стихію функційних можливостей різнорівневих мовних одиниць, залюбленість у красу і силу рідного слова.

Надзвичайно важливим і радісним було повідомлення  Арнольда Панасовича  про те, що «ми – земляки». Арнольд Панасович розпочав свій життєвий і професійний шлях на Чернігівщині в невеличкому селі Мутичеві Ріпкинського району. Тут навчався в початковій школі, де його першою вчителькою була мама, яка 40 років віддала нелегкій педагогічній праці.  Семирічку Арнольд Панасович закінчив у селі Красківському, а від 1951 до 1954 року навчався в Ріпкинській середній школі, яку закінчив зі срібною медаллю. Ніжин для Арнольда Панасовича став містом юності, а інститут – «білий лебідь, де білі колони органом звучать», – справжнім храмом науки, краси і духовної величі. Випускник історико-філологічного факультету Ніжинського педінституту 1958 року одержав диплом із відзнакою і  розпочав свою трудову діяльність в Удайцівській середній школі на Прилуччині, пізніше його призначили директором Гучинської восьмирічної школи Ріпкинського району. Упродовж усього свого життя з великою любов’ю і ніжністю, благоговінням згадував мовознавець від Бога свою ALMA MATER, де переймав життєву й наукову мудрість від своїх учителів, де працював за сумісництвом на посадах асистента (1960), професора (1996–2006) кафедри української мови. 

Неординарність, справжня інтелігентність, виняткова скромність, щирість і шляхетність, легкий гумор, притаманні Арнольдові Панасовичу, виявлялися  скрізь і завжди: і коли він згадував про своє щемливо-солодке дитинство, і коли йшлося про навчання в Ніжині, і коли звучали в  усій своїй красі і силі архаїчні форми з їхніми специфічними фонетичними та граматичними  рисами північноукраїнських, західноукраїнських і південноукраїнських говорів (це зустрілися видатні мовознавці, колеги і друзі – А. П. Грищенко,  В. В. Німчук і П. Ю. Гриценко), і коли захоплено розповідав про життєві долі й наукові злети колег з Інституту української мови, Інституту мовознавства імені О. О. Потебні, Національ¬ного педагогічного університету імені М. П. Драгоманова…

Якісний склад кафедри української мови Ніжинського університету сьогодні – це результат багаторічної, сумлінної і копіткої праці академіка А. П. Грищенка як наукового консультанта, наукового керівника, опонента, голови спеціалізованої вченої ради, завідувача   кафедри української мови Національного педагогічного університету імені М. П. Драгоманова. Для кафедри української мови Ніжинського вишу Арнольд Панасович підготував доктора та п’ятьох кандидатів філологічних наук.

Ніжинські філологи щиро вдячні славному землякові, вони горді з того, що мали честь і щастя спілкуватися з визначним мовознавцем, ЛЮДИНОЮ з рідкісним поєднанням краси внутрішньої і зовнішньої, яка досягла  значних наукових і професійних висот, поєднавши самобутній хист науковця й великий талант педагога. Для багатьох УЧИТЕЛЬ був і залишиться назавжди  неперевершеним взірцем справжньої інтелігентності, людяності, порядності, чесності з собою і людьми, працелюбства, професіоналізму найвищого ґатунку. Його велична  душа завжди була скерована на постійне прагнення допомогти всім, хто цієї допомоги потребував.

In memoriam академіка А. П. Грищенка в Ніжинському університеті відбуваються наукові конференції «Всеукраїнські Грищенківські читання», які проходять кожного року восени, коли  народився  ВЧИТЕЛЬ (23 вересня 1936 р. – 17 грудня 2006 р.). Щорічні наукові зібрання організовує і проводить кафедра української мови (із 2019 р. – української мови та методики її навчання) спільно з Інститутом української мови НАН України та з кафедрою української мови Національ¬ного педагогічного університету імені М. П. Драгоманова. У роботі конференцій щорічно беруть участь (від  2020 р. – дистанційно) понад 150 науковців та освітян з різних куточків  України. Так, у програмі 2021 р. представлені майже всі міста  та наукові установи, вищі й загальноосвітні навчальні заклади різних рівнів. У роботі конференції взяли участь науковці: академік, доктори філологічних наук (27), кандидати філологічних та педагогічних наук, викладачі, аспіранти. Щорічні «Всеукраїнські Грищенківські читання»  – це продовження закороткого   земного шляху ВЧИТЕЛЯ, світла пам’ять про ЛЮДИНУ, образ якої у вирі сьогоднішніх трагічних і величних подій постає ЛЕГЕНДОЮ. 

Надія Бойко, доктор філологічних наук,

професор Ніжинського державного університету імені Миколи Гоголя

Аудиторія імені академіка Грищенка А.П. на факультеті української філології та літературної творчості імені Андрія Малишка

академік Мацько Любов Іванівна

Наукова школа академіка ЛЮБОВІ ІВАНІВНИ МАЦЬКО «Функціональна лінгвістика, лінгводидактика та методика української мови в середній і вищій школі»

СЛОВА ВЕЛИКОЇ ЛЮБОВІ...

З пошаною про видатного філолога, педагога, громадського діяча

Любов Мацько

Любов – це те, що живе вічно і дає сили жити іншим, наснажує, надихає, дбайливо вирощує молоді пагони майбутніх творчих і наукових звершень. Любов – це наша колега, наставник, порадник і Учитель.

Любов Іванівна Мацько – відома українська мовознавиця, професорка кафедри стилістики української мови Українського державного університету імені Михайла Драгоманова, докторка філологічних наук, академік АПН України, заслужений працівник освіти України. За цими посадами й відзнаками – кілька десятиліть наполегливої й плідної праці, адже Любов Іванівна на освітянській ниві вже понад 60 років. Коли йдеться про таку знану й шановану в українській філологічній науці постать, виникає бажання довідатись про витоки, джерела формування цієї непересічної особистості.

Любов Іванівна Мацько (дівоче прізвище Недбайло) народилася 9 лютого 1939 року в селі Переяславське Переяслав-Хмельницького району Київської області в родині селян-колгоспників. Предки були козаками Переяславського полку. Батька майже не пам’ятає – Іван Васильович, пройшовши фінську війну, загинув у другій світовій. Із двох славетних родів (Недбайлів та Остапенків)  залишилося, на жаль, дуже мало. «Рід наш, – з сумом згадує Любов Іванівна, – як і більшість українських родів, зазнав нищівних втрат у пожежах війн, революцій, на згарищах голодоморів”». І одразу ж додає: «Ось чому так потрібно мати власну державу: щоб не гинути на фронтах за чужі».

Внутрішній світ майбутнього філолога значною мірою формувався під впливом матері Тетяни Кирилівни – простої жінки, яка все своє недовге життя працювала на землі й була наділена природженим розумом та інтелігентністю. Хоч і була людиною неписьменною, знала напам’ять чи не всього Шевченка та безліч народних пісень. Заслуховуючись чистим маминим голосом, дівчинка відчувала пісенність, ліризм, милозвучність української мови, і її серце наповнювалось любов’ю до України, історії та культури рідного краю.

З дитинства була привчена до праці. Адже це були важкі післявоєнні роки, Мати з ранку до ночі тяжко працювала на колгоспному полі, тож маленькій Любі доводилося поєднувати домашнє господарство з навчанням. Дівчинка мала хист до малювання і мріяла стати художницею. Та все ж обрала нелегку вчительську долю – за порадою і сприянням директора школи Олексія Юхимовича Єфіменка у 1953 році вступила до Переяслав-Хмельницького педагогічного училища. Вчилася сумлінно і з великим задоволенням, закінчила з відзнакою.

Любові Іванівні завжди щастило на людей: на її життєвій стежці траплялося багато таких, які допомагали, наставляли, радили. У педагогічному училищі першокурсницю Любу виокремила з-поміж інших бібліотекарка Юлія Вердоні – італійка за походженням, безмежно закохана в Україну, людина надзвичайно ерудована. Саме вона привчила дівчину багато читати і чотири роки вела шляхами літературно-мовної й педагогічної науки. І нині Любов Іванівна з особливою теплотою і вдячністю згадує своїх наставників, які сформували її не тільки як молодого педагога й науковця, а передусім як особистість.

Після закінчення училища Любов Іванівна планувала вчителювати, проте класний керівник Олексій Кирилович Макаренко, розгледівши в дівчині неабиякі педагогічні здібності, переконав дівчину здобути вищу освіту. 1957-1962 роки для Любові Мацько – це навчання в Київському педагогічному інституті імені М.Горького. З особливим теплом згадує Любов Іванівна зустрічі студентів філологічного відділення з письменниками: Натаном Рибаком, Павлом Тичиною, Володимиром Сосюрою, книжки з автографом якого береже як святиню. Першокурсниці Любі якось випала честь подарувати квіти Максимові Тадейовичу Рильському. Дівчина була приємно вражена, що відомий і всіма шанований поет зробив з того дарування справжню церемонію, несподівано приділивши увагу звичайній студентці. Його тиха ласкава мова, непідробна повага до незнайомої дівчини, щира подяка, лагідні очі, батьківська усмішка, – все закарбувалося в пам’яті і надало впевненості. Любов до книги згодом спонукала стати членом літературної студії, де студентка мала змогу зблизька познайомитися з поетами Іваном Драчем, Миколою Вінграновським, літературним критиком Володимиром П’яновим та багатьма іншими сучасними класиками української літератури.

Любов всі сесії складала на відмінно, брала активну участь у житті інституту. Як і нині Український державний університет імені Михайла Драгоманова, його попередник –  Київський педагогічний інститут ім. М.Горького – був високою школою формування педагогічної особистості майбутнього вчителя і  свідомого громадянина.

На останньому курсі студентка змогла застосувати свої знання й педагогічні здібності на практиці – працювала вчителькою української мови і літератури в школі-інтернаті села Іванівка Великописарівського району Сумської області. Протягом всього навчання в інституті під керівництвом великих педагогів – професорів А.П. Медушевського, Т.Ф. Бугайко, П.К. Волинського, доцента (на той час) М.Я. Плющ – займалась науковою роботою, брала участь у Всесоюзних студентських наукових конференціях, мала наукові відзнаки.  

Після закінчення інституту Любов Іванівна одержала призначення в київську школу-інтернат. Та доля вирішила інакше – з легкої руки відомого вченого, професора Михайла Андрійовича Жовтобрюха вчорашня студентка потрапила в саме серце академічної філологічної науки – стала референтом директора Інститута мовознавства ім. О.О. Потебні, академіка Івана Костянтиновича Білодіда. Це була велика школа: маючи можливість кожного дня перебувати поряд з визначними вченими, бути присутньою при їх дискусіях, вичитуючи машинописи, Любов Іванівна віднаходила свіжі оригінальні думки, брала до уваги схвальні відгуки й критичні зауваження. А вчитися справді було в кого, адже поруч працювали Зінаїда Франко, Галина Їжакевич, Йосип Багмут, заходили в гості Віталій Русанівський, Кирило Цілуйко, Ліна Рудніна, Тетяна Назарова, Василь Німчук, якого запам’ятала молодим гарним галичанином у костюмі та вишиваній сорочці. Це була найкраща підготовка до самостійного наукового життя, яке почалося восени 1964 року зі вступу до аспірантури на кафедру української мови рідного педагогічного інституту. Під науковим керівництвом доктора філологічних наук, професора М.А. Жовтобрюха Любов Іванівна Мацько завершила наукове дослідження і в 1968 році, захистивши дисертацію “Граматична категорія числа”, здобула науковий ступінь кандидата філологічних наук й почала працювати викладачем кафедри української мови.

З 1970 року Любов Іванівна Мацько – доцент, з 1972 р. по 1974 р. – завідувач підготовчого відділення для сільської і робітничої молоді, одночасно з 1970 р. по 1981 р. – вчений секретар Ради інституту; з 1974 р. по 1980 р. – декан факультету підвищення кваліфікації вчителів Польської народної Республіки. У 1986 р. Л.І. Мацько захистила докторську дисертацію на тему “Інтер’єктиви в українській мові”. З 1988 до 2022 року – завідувачка кафедри стилістики української мови. У 1994 р. обрана членом-кореспондентом Академії педагогічних наук України. З 1999 р. – академік (дійсний член АПН України).

Творець наукових ідей, ініціатор цікавих форм навчальної й виховної роботи зі студентами, Любов Іванівна невтомно працює сама й заохочує до цього інших. Вона – висококваліфікований фахівець у галузях української теоретичної лінгвістики, стилістики, історії української мови, етнолінгвістики, риторики, лінгводидактики і методики викладання української мови.

З-під пера Л. І. Мацько вийшло понад 200 публікацій, з них більше 30 – це монографії, підручники, навчальні посібники, словники, методичні видання для старшокласників, абітурієнтів і студентів. Під її науковим керівництвом захищено 13 докторських і 40 кандидатських дисертацій. Любов Мацько – авторка численних теоретичних праць із граматики, лексичної семантики, стилістики, лінгвориторики. Серед них «Інтер’єктиви в українській мові» (1981 р.), «Сучасна українська мова» (підручник для вузів, у співавторстві з А.П. Грищенком і М.Я. Плющ, 1997), «Українська мова» (навчальний посібник для учнів професійно-технічних закладів, 1998 р.), «Стилістика української мови» (підручник для студентів філологічних спеціальностей вузів, 2003 р.). «Українська мова» (навчальний посібник для учнів старших класів та абітурієнтів, 2003 р.), «Риторика» (навчальний посібник для студентів вузів, 2003 р.), «Культура української фахової мови» (навчальний посібник, у співавторстві з Л.В. Кравець, 2007), «Українська мова в освітньому просторі (навчальний посібник для студентів-філологів освітньо-кваліфікаційного рівня «магістр», 2009), «Мова наша – українська (навчально-методичний посібник для вчителя, у співавторстві з О.М. Семеного і Н.Б. Голуб, 2011),  «Українська наукова мова (теорія і практика)» (навчальний посібник, у співавторстві з Г.О. Денискіною, 2011) та інші.

Ґрунтовними й пізнавальними є наукові розробки про мовотворчість і лінгвістичну спадщину Івана Вишенського, Григорія Сковороди, Тараса Шевченка, Пантелеймона Куліша, Михайла Драгоманова, Панаса Мирного, Івана Нечуя-Левицького, Михайла Грушевського, Лесі Українки, Івана Франка, Агатангела Кримського, Михайла Коцюбинського, Максима Рильського, Олександра Довженка та інших визначних постатей українського письменства. Важливе суспільне значення мають статті Любові Іванівни про роль мови в житті людини і соціуму, про націєтворчу і державотворчу функцію української мови як чинника консолідації суспільства, про виховання засобами  мови національно свідомої особистості.

Любов Іванівну Мацько знають і шанують в Україні та за її межами. За плідну педагогічну  діяльність їй вручено нагороди Польської Народної Республіки – Медаль Едукації Народової (1975 р.) і Золотий Знак Товариства Польсько-радянської дружби (1976 р.); з 1999 р. вона Відмінник освіти України, а з 2000 р. – Заслужений працівник народної освіти України; нагороджена Орденом княгині Ольги ІІІ ступеня.

Всі, хто має нагоду спілкуватись і працювати з Любов’ю Іванівною, відзначають її особливі душевні якості – щирість, доброту, людяність. ЇЇ глибоко поважають студенти, аспіранти й докторанти, колеги. Адже вона, як справжній педагог, уміє відшукати в кожному зерно, розвинути здібності, вчасно порадити й допомогти, спонукати до бачення перспективи в науці й у житті, до самовдосконалення й досягнення мети.

Тетяна Ткаченко, кандидатка філологічних наук,

завідувачка кафедри стилістики української мови

Ганна Денискіна, кандидатка філологічних наук,

професорка кафедри стилістики української мови

МОВНА ІНДИВІДУАЛЬНІСТЬ НАУКОВЦЯ

Представницею сильної мовної особистості, яка фахово рефлектує над словом, впливає на розвиток української літературної мови як свого часу, так і на перспективу, безперечно, є Любов Іванівна Мацько. Доктор філологічних наук, професор, дійсний член АПН України, професор кафедри стилістики української мови Українського державного університету імені Михайла Драгоманова. Це еталон наукової досконалості, у науковій творчості якого виявляються кращі традиції українського мовознавства: фундаментальність, багатоаспектність, комплексність, функціональність, системність підходу до досліджуваних явищ, відкритість до нових ідей.

Самобутні дослідження Майстра наукового слова якісно синтезують складні питання теоретичної лінгвістики, лінгвориторики, соціо-, етно-, прагмалінгвістики, лінгвістики тексту, лінгвокультурології, лінгводидактики середньої школи (старшої ланки) і вищої професійної освіти. У наукових працях  Любов Мацько постає насамперед як лінгвіст-теоретик. Культуромовні міркування вченого очікувані у філологічній аудиторії, вагомі і для фахівців інших напрямів, адже концептуальною основою досліджень виступає  не тільки мова в її системних зв'язках, а й людина як мовна особистість, мовна здатність, мовна культура в різних  проявах.  При широкому  діапазоні лінгвістичних інтересів і методичному розмаїтті підходів до аналізу практичного матеріалу науковій творчості властива величезна внутрішня цілісність, в основі якої знаходиться чітка лінгвістична позиція.

Це високоморальна особистість, для якої світоглядне значення мають основні моральні концепти української культури. У Любові Мацько власне бачення мовної особистості. Дослідниця звертає увагу насамперед на ті її складники, які є важливими в контексті лінгводидактичних і лінгвометодичних запитів сучасної української мовної освіти. Ідеться про мовнокомунікативні суспільні запити, мотиваційні потреби і досконалі компетенції; ґрунтовні мовні знання і мобільність їх використання; мовну свідомість і усвідомлення учнями себе мовними українськими особистостями; мову як справу національно-культурного самовизначення; національну культуровідповідність; знання концептів і мовних знаків національної культури; мовну здатність і мовну здібність; мовне чуття, мовний смак; усвідомлену естетичну мовну поведінку; мовну стійкість. Їй болить доля української мови: «Можуть бути мовці (і немало є), що, не знаючи української мови, хочуть у культурі ідентифікувати себе українцями, але це не є повноцінною культурною ідентифікацією і причина такого стану не у мові і культурі, а в іншій третій силі – політиці, ідеології, владі, яка деформує природний порядок постання мовно-культурної ідентичності українських мовних особистостей».

По-особливому заяскравів у мовотворчості Любові Мацько прикметник  мовний: інтелектуальна мова, мовний нігілізм, мовна пам'ять, мовні вчинки, нова філософія літературної української мови, мовотворча палітра  художниці слова). Любов Мацько домагається чистоти стильової виразності, вишуканості тропіки. Вражає її здібність концентрувати увагу на певному об'єкті, терпляче (як ювелір шліфує дорогоцінний камінь), зосереджено, до досконалості, аналізувати факти, відточувати думку, наповнювати її емоційно-вольовою напругою і семантичною місткістю, багатством і несподіваністю асоціацій.

Глибина думки незбагненним чином поєднується з ясністю і простотою викладу проблеми. Однак за цією удаваною простотою завжди проглядається титанічна праця. Аналіз численних текстів підтверджує: перед нами креативна мовна особистість, носій елітарної мовленнєвої культури, що виявляється в індивідуальній манері викладу і побудови думки, у здатності надавати конкретним, логічним, власне науковим відомостям особливої форми словесної творчості, інноваційно оформляти структуру думки: «Під загальним поняттям мова міста розуміємо мовлення всіх мовців міста, всі види мовної діяльності з найхарактернішими саме для цього міста мовленнєвими особливостями, що породжують тексти, користуються й оперують ними, всі види писемних і усних текстів, зокрема літературних і публіцистичних, тексти всіх стилів і жанрових різновидів, розмовні й діалектні тексти, українські лінгвокультурні тексти і полілінгвокультурні та полілінгвальні тексти».

Любов Мацько володіє нестандартним типом наукового мовомислення й унікальним поглядом на навколишню дійсність, що виявляється в перманентному моделюванні інтелектуальних понять, які не знаходять адекватного вираження в мові, й оновленні існуючих понять інтелектуальна молодь, інтелектуальна творчість, нова інтелектуальна політика, інтелектуальна еліта, наукова далекоглядність, реактивовані лексеми: «Починає формуватися нова інтелектуальна політика України, і для цього вища школа має готувати суперфахівців-пошуковиків, які б володіли комплексом пошукових методів, розуміли пріоритети національно-державних загальнолюдських цінностей, були високоадаптованими і стресостійкими за сучасних умов відкритого для світу українського суспільства».

Їй властиві інтегративний підхід до явищ мови, чіткі дефініції, пошук когнітивно значущих авторських новотворів і яскравих образів: «реалізація програми можлива лише за умови українськості педагогічного дискурсу, навчального середовища, україномовного особистісно зорієнтованого навчання;інтелект нації закодований у системі національної мови»; «… хатня вжитковість української літератури»; «мовна культура не постає на пустому місці, це постійна робота, спрямована на вдосконалення свого мовлення, розвиток інтелекту, на виховання і вдосконалення кращих людських чеснот, створення свого фахового образу, досягнення соціального престижу».

Наукова мова відомого лінгвостиліста характеризується функціональною настановою на інтелектуальне сприйняття і водночас є своєрідним синтезом мовної творчості. Щоразу, поринаючи у світ навчальних книг з української мови для старшокласників та вступників, з риторики і стилістики для студентів, переймаємося відчуттям того, що спілкуємося дійсно з животрепетним, креативним словом, яке глибоко розкриває вищу сутність Людини: «… в усіх іпостасях йому (Михайлу Петровичу Драгоманову) пасує епітет видатний. За всім цим угадується сильна, цілеспрямована і смілива натура, окрилена ідеєю права особи на вільний розвиток особистості; Наукова далекоглядність Драгоманова підтвердилася нашою історією, мовою, культурою, а нині й державністю: ми сущі і наше місце в колі народів уже утверджене, а українська мова рівна з іншими слов'янськими».

Типовими рисами ідіостилю мовознавця є гармонійне поєднання загальнонаукової, лінгвістичної, філологічної і експресивно забарвленої  лексики; індивідуальна семантизація низки термінів, смислова специфіка яких виявляється в межах цілісної культуромовної концепції вченого, лінгвокогнітивне продукування дієслів тощо: «у публіцистичному стилі української мови ідеологічна маркованість змінилася плюралістичним багатоголоссям, що значно розширило мовний арсенал його із залученням у свій обіг різношарової лексики; завдяки закономірним суспільно-політичним і духовно-культурним реабілітаційним процесам значно розширилося функціональне поле української мови, оновилася, розгалузилася  і збагатилася її стилістична система».

Новаторським є стиль наукової розповіді. Її особливість полягає в тому, що міркування про предмет дослідження реалізуються через призму  особистого ставлення автора, захоплюють своєю оригінальністю, влучною інтерпретацією мовних фактів, строго вивіреною системою аргументації, глибоким проникненням у сутність досліджуваних явищ, комплексністю підходу до мовних закономірностей: «Лексична  система мови є динамічною, рухливою і чутливішою, ніж інші системи, до суспільно-політичного життя носіїв мови. ...Помічені всім суспільством і обговорюються зміни окремих мовних одиниць, переважно лексичних, з'ясовуються тенденції впливу цих змін на вже сформовану кодифікацію сучасної української літературної мови».

Характерна риса Любові Мацько – здатність «жити мовним науковим життям», оперативно відгукуватися на найбільш гострі й актуальні проблеми мови, вміння оцінити і переваги, і недоліки, і перспективи нового наукового явища, теорії і цілого напряму: «Мова і культура – це дві семіотичні системи, що в семіотичному просторі одна одної займають значне місце і надзвичайно важливі ролі виконують у їх прагматиконах – мова у прагмакультурі, а культура у прагмалінгвістиці. Мовна ідентичність не обходиться без відповідної їй культурної ідентичності, як і культурна ідентичність обов’язково передбачає наявність мовної ідентичності, бо і мова, і культура є не зовнішніми ознаками людини, які можна легко набути, а  внутрішніми сутностями людини, складовими її свідомості, мовомислення, її мовно-культурної особистості».

Любов Мацько – це академічний красномовець, котрий блискуче  володіє естетичними потенціями мови. Виступи Любові Іванівни – це незабутнє враження від освітянських форумів, окраса зборів Академії педагогічних наук, яскравий креативний спалах інтелектуальної енергії на вчених спеціалізованих радах.  Лекція Мацько – це своєрідна лабораторія розвитку наукового мислення викладача і формування студентського мислення. Якісна риса викладача-науковця – діалогова взаємодія зі студентом-дослідником. Саме в процесі діалогової взаємодії,  на глибоке переконання дослідниці, відбувається освітня зустріч, яка збагачує і студентів, і викладачів новими враженнями, ідеями, цінностями. Любов Іванівна завжди заохочує прагнення студентів глибоко і самостійно розібратися в навчальному матеріалі, у проблемі, мати свою аргументовану думку. На очах аудиторії народжується і пульсує думка. Науковий діалог допомагає формувати самостійність, відповідальність, відкритість, спонукає до розвитку мовленнєвих умінь представити власну думку в  гармонії форми і змісту, зіставити її з думкою іншого автора, володіти реплікою і паузою, вербальними і невербальними засобами вираження спеціальних реалій, категорій і понять.

Вражає її наукова щедрість, що виявляється у  скрупульозному аналізі наукового твору дослідника-початківця й у відкритому і відвертому захопленні оригінальністю інтерпретації мовних фактів іншого науковця  незалежно від особистих симпатій і антипатій. Відома і наукова принциповість Л.Мацько, вона не дозволяє ані собі, ані своїм дисертантам наукової легковажності чи поспішності, їй чужі безапеляційність суджень, підміна істинних доказів першим-ліпшим поясненням. Важко піддається підрахунку кількість захистів дисертацій, в яких Любов Іванівна виступала в якості офіційного опонента, тим самим відкривши  дисертантам шлях у велику науку. Незвичайна її професійна добросовісність, що ґрунтується на високих моральних принципах і величезній повазі до наукової праці взагалі: «Інтелектуальна діяльність – це, власне, не тільки подолання опору матеріалу пізнання, а й опору душі та власного мислення, суспільних стереотипів і соціальної байдужості, матеріальної скрути й моральної та розумової інертності».

Тепер Любов Іванівна Мацько – керівник шанованої в Україні та за її межами наукової школи «Функціональна лінгвістика, лінгводидактика та методика української мови в середній і вищій школі», що налічує сорок кандидатів і тринадцять докторів філологічних і педагогічних наук. У Майстра педагогічної взаємодії власне бачення сутності і ролі наукового наставника у вихованні інтелектуальної еліти: «Кожному з нас варто задумуватися, чим наповнюємо внутрішній простір душі: ясним розумом, інтелектом і ерудицією, благородними почуваннями, стійкістю духу, чистотою помислів, щирістю почуттів, шляхетністю виховання. Як самому не зламатися і не дати іншим спіткнутися, а, навпаки, осяятися внутрішнім зором душі, побачити перспективу і допомогти, зробити якесь благородне діяння».

О.М. Семеног, професорка,

завідувачка кафедри української мови  і літератури

Сумського державного педагогічного університету імені А.С. Макаренка

Академік Мацько Любов Іванівна. Бібліографічний покажчик

академік Хропко Петро Панасович

Наукова школа кафедри української літератури

ВОЛОДАР УКРАЇНСЬКОГО СЛОВА:

АКАДЕМІК ПЕТРО ХРОПКО

(1928-2003)

Він прийшов у світ серед благословенної Полтавщини – в опоетизованому Євгеном Гребінкою Пирятинському краї. Учительський син, майбутній академік Петро Хропко ще із шкільних років зачарувався літературною класикою, зокрема іскрометним сміхом «Енеїди». Та так, що не розлучався з українською книжкою і тоді, коли пастушив. Закінчивши зі срібною медаллю Гребінківську середню школу, допитливий високочолий юнак обрав аlmа mаtеr Київський державний педагогічний інститут імені О.М.Горького і його мовно-літературний факультет, із котрими пов’язав усе своє життя, сповнене наукових і педагогічних звершень. Відчуття соборної єдності України, нехай і скутої лещатами радянського тоталітаризму, загострилось у молодого викладача української мови і літератури Петра Хропка під час його роботи у Самбірському педучилищі на початку 1950-х.

Наступні аспірантські роки Петра Панасовича ознаменувалися дослідницьким визріванням і напруженими пошуками у наукових бібліотеках та архівах під час виконання і успішного захисту в 1955 р. дисертаційної праці, присвяченої повісті М.Коцюбинського «Fata morgana»,  – знаковому творові, що розкрив владу індивідуальних ілюзій і масові зриви українського селянства впродовж доленосної доби початку ХХ ст. Усю правду про це за умов комуністичної опресії вільної наукової думки висловити тоді змоги не було. Та сумлінні філологи, не тиражуючи офіційну догматику, знаходили «прихисток» у поетологічних студіях художніх текстів аж до його мікроаналізу включно. Цим відзначався, зосібна, «перший Петро» (професор Волинський). До потужної тріади чільних викладачів кафедри Петрів належали також приятелі Петро Хропко та Петро Орлик. Ще в 1960-х рр. разом із іншими колегами вони першими в тодішньому УРСР започаткували благородну справу творення підручників для студентів педінститутів. Видане трикнижжя про давню літературу та письменство першої і другої половини ХХ ст. здобуло визнання, ним залюбки користувалися як студенти та викладачі вишів, так і шкільні вчителі. 

Працюючи на кафедрі з 1954-го і до останнього року життя, Петро Панасович виявив себе полігістором-універсалом. Він творчо – як дійсний володар українського наукового слова – читав провідні теоретико- й історико-літературні курси, втім для слухачів із Польщі й Чехо-Словаччини. Високофаховий і людинолюбний лектор, він здобув високе реноме у студіюючої молоді та колег. 1973-го р. П.П. Хропко захистив докторську дисертацію, присвячену творчості великого краянина: «Поема «Енеїда» І.Котляревського і становлення реалізму в українській літературі перших десятиліть ХІХ ст.».  Із 1974 року він – професор кафедри, а з 1976 і до смерті її незмінний дбайливий завідувач, багатогранна діяльність котрого викликає подив і повагу. Досі у кафедральних шафах можна віднайти часописи «Радянське літературознавство», де власною рукою Петро Панасович каліграфічно вимальовував зірочку, позначаючи особливо вартісні статті. Він був справжнім порадником для аспірантів. Часто пропонував їм теми, що вели до глибшого пізнання літературної спадщини тих теренів України, що були дальші від їх «малої батьківщини» (серед його аспірантів – О.Гальчук, Ю.Хабатюк, Т.Литвиненко, В.Погребенник і багато інших). 

Продуктивному перу доктора П.Хропка належать – серед усього понад 300 праць –  літературний портрет двома виданнями і біографічний нарис «Іван Котляревський», університетські підручники за його редакцією з історії української літератури початку ХІХ та кінця ХІХ-початку ХХ ст., монографічне дослідження української драматургії ХХ ст., посмертні розділи університетського підручника про Панаса Мирного, П.Грабовського,  О.Кониського й ін., передмови й упорядкування творчої спадщини А.Свидницького, П.Морачевського й О.Стороженка, розвідки про П.Гулака-Артемовського, Г.Квітку-Основ’яненка, Марка Вовчка, І.Карпенка-Карого, Б.Грінченка, Лесю Українку, Степана Васильченка, В.Стефаника, Л.Мартовича, а також низка підручників, посібників і хрестоматій для школи. У цих публікаціях він виступив, зокрема, піонером уведення до видань для молоді розвиваючих розділів на теми внеску національної культури, науки і мистецтва, використання українознавчих підходів до історії літератури. Як сумісник Науково-дослідного інституту українознавства він написав багато гасел до енциклопедичного довідника «Українська література у портретах і довідках». 

У ті скрутні часи видавці явно недооцінювали працю своїх авторів. Так, за підручник для вишів на 511 с. із історії українського нового письменства, виданий «Либіддю» (1992), Петро Панасович – автор більшої його половини – отримав авторський гонорар, як згадував він із невеселим гумором, достатній для придбання …кілограму твердого сиру. Та відновлення державності України зрезонувало у патріотичному серці дійсного члена Національної академії педагогічних наук і заслуженого діяча науки й техніки не лише працею над підготовкою і виданням цілої низки наукових і освітніх проектів, частину з яких згадано вище. Адже він виступив «ідеологом» і речником зміни імені університету з О.М.Горького на М.П.Драгоманова з усіма можливими на те резонами і належними підставами. 

У трудах і днях Петра Хропка вирізняло поєднання принциповості, «Справжньої Добрості» та скромності. Він, котрий умів мудро і приступно для читачів познайомити їх із постатями й доробком малознаних українських літераторів Г.Кошиця-Квітницького, К.Гейнча, козака Твардовського чи М.Венгера, міг серед ювілейного вшанування щиро і просто мовити таке: «Я знаю, що я нічого не знаю…». Додаймо, Петро Панасович був зразковим сім’янином, привівши з вірною дружиною Ніною Петрівною у світ доньку та сина (Віталій захистив кандидатську дисертацію з української літератури). Пам’ять про корифея університетського літературознавства живе серед членів кафедри, котрі присвятили ювілеям П.Хропка і П.Волинського Всеукраїнську науково-практичну конференцію. Sit tibi, дорогий Петре Панасовичу, terra levis…

Володимир Погребенник,

доктор філологічних наук, професор

професор Бевзенко Степан Пилипович

СТЕПАН   ПИЛИПОВИЧ   БЕВЗЕНКО

            Ім’я Степана Пилиповича Бевзенка в науковому світі пов’язують передусім з розвідками  в галузі історії  та діалектології  української мови. Студенти й аспіранти широко використовують його монографії та статті з історичної морфології й словотвору, вивчають за його посібниками українську діалектологію, послуговуються його працями у розв’язанні питань походження, історії та періодизації української мови.

Вражає багатоаспектність і наукова глибина синтаксичних студій ученого. Свою наукову діяльність С.П.Бевзенко розпочав із дослідження синтаксису літописів ХVII століття. Увага до історичного синтаксису була не випадковою і пов’язувалася з нагальними потребами лінгвістичної науки.  На часі було завдання створення цілісного опису історичних змін української мови, а тому надзвичайно актуальним стало уважне лінгвістичне опрацювання текстів пам’яток і створення широкої емпіричної бази для подальших досліджень у цьому напрямі.

У 1950 році С.П.Бевзенко захистив дисертацію «Дослідження синтаксису українських літописів ХVII століття», а основні результати її виклав у праці «Спостереження над синтаксисом українських літописів ХVII ст.», опублікованій у 1954 році. Це був перший етап на шляху до серйозної наукової мети – зробити свій внесок у дослідження історичного синтаксису української мови, який був майже зовсім не вивченим. Таке усвідомлення проблеми, можливо, і визначило наукові пріоритети Степана Пилиповича на наступні десятиліття творчого життя.

У дослідженні синтаксичних явищ пам’яток С.П.Бевзенко зосередився на українських літописах ХVII ст. За основу було взято літопис Самовидця. Крім того, матеріалом для аналізу слугували Київський, Львівський, Чернігівський, Хмельницький літописи, а також Межигірський і Добромильський  монастирські літописи.

Ці спостереження оцінили й використали у своїх  працях інші дослідники історичного синтаксису східнослов’янських мов, зазначаючи, що С.П.Бевзенко, хоч і стисло, але розглянув усі основні типи складних речень у досліджуваних пам’ятках.

Лінгвістичний аналіз літописів, здійснений С.П.Бевзенком, був першою спробою дослідження синтаксичних явищ не лише літописів ХVII ст., а й узагалі історичних пам’яток. У дослідженні  синтаксису, як і будь-якої іншої мовознавчої проблеми, необхідною умовою справді наукового, глибокого проникнення в сутність явища є залучення до аналізу діалектного матеріалу поряд з фактами літературної мови. На цьому постійно наголошував С.П.Бевзенко, і саме такого підходу часто бракує сучасним дослідникам, які здебільшого беруть до уваги лише явища літературної мови. Значний  інтерес у цьому плані мають узагальнювальні статті С.П.Бевзенка про синтаксичні особливості  українських діалектів – «До характеристики синтаксичних особливостей українських діалектів» (1955), «Український діалектний синтаксис та усне літературне мовлення» (1974), «До характеристики діалектних відмінностей у словосполученні» (1978), «Діалектні відмінності у структурі українського речення» (1978) та  ін.

У дослідженні  синтаксичних явищ сучасної української літературної мови С.П.Бевзенко підтримав нові наукові ідеї: про статус модальних слів та слів категорії стану як самостійних лексико-граматичних розрядів слів, структурно-семантичну класифікацію складного речення, «оновлені» класифікації односкладних речень, ускладнених конструкцій та залежних частин складнопідрядного речення.

Наукові здобутки С.П.Бевзенка в галузі синтаксису відображено не лише в його теоретичних працях, вони знайшли своє застосування у викладацькій діяльності, якій учений присвятив все своє життя. Лекції Степана Пилиповича Бевзенка та посібники для студентів з синтаксису – це зразок наукового, глибокого підходу до тлумачення мовних явищ.

Студентам Національного педагогічного університету імені М.П.Драгоманова Степан Пилипович добре запам’ятався своїми лекціями з діалектології, історичної граматики та сучасного синтаксису української мови. Опубліковані ним тексти лекцій та методичні рекомендації з синтаксису простого і складного речення – наукові і змістовні, а водночас лаконічні і доступні навіть у найбільш суперечливих питаннях.

У 2005 році, після смерті С.П.Бевзенка, вийшов друком навчальний посібник для студентів філологічних спеціальностей вищих навчальних закладів «Сучасна українська мова. Синтаксис», у якому теоретичну частину підготував Степан Пилипович. З огляду на багатоаспектну активну наукову діяльність ученого та його вагомий науковий доробок можна з певністю стверджувати, що це особливий підручник з синтаксису. У ньому – не звичайний виклад теоретичних питань, не просто констатація синтаксичних фактів, а відображення глибокого усвідомлення автором зв’язків, історичних закономірностей розвитку та можливих варіантів синтаксичних явищ. Це  особливе відчуття мови та здатність до прогнозування кожного синтаксичного факту, зумовлені знанням його історичного підґрунтя, діалектної варіантності та сучасної норми.

Н.П.Гальона, професорка кафедри української мови

професорка Бугайко Тетяна Федорівна

Талановитий педагог Тетяна Бугайко

(до 115-річчя від дня народження Бугайко Тетяни Федорівни – викладача, педагога, фахівця з методики викладання української літератури)

Бібліографічна розвідка

Яскраве життя, сповнене натхненної творчої праці, прожила Тетяна Федорівна Бугайко. Вона народилася 25 червня 1898 року в м. Єревані. Здібна і наполеглива, самостійно підготувалася і в 1907 році вступила до Роменської жіночої гімназії.

Завдяки невтомній праці й наполегливості Тетяна Федорівна в 1915 році успішно закінчила гімназію і вступила на історико-філософський факультет Московських вищих жіночих курсів. В 1917 році вона повертається на Сумщину і влаштовується вчителькою підготовчого класу Роменського реального училища.

З перших років вчителювання Тетяна Бугайко бере активну участь у громадському житті, друкує статті в місцевій пресі. У 1931 році Тетяна Федорівна без відриву від виробництва закінчує Полтавський інститут соцвиху, а в 1935 році – Ніжинський педінститут.

З 1925 року Тетяна Бугайко почала викладати українську мову і літературу в Роменській середній школі. За успіхи в галузі народної освіти Тетяні Федорівні одній з перших в Україні було присвоєно звання Заслуженої вчительки (1940 р.).

З 1939 року вона викладає у Київському педагогічному інституті і за сумісництвом – у середній школі № 59. Працюючи в Українському науково-дослідному інституті, Тетяна Федорівна в 1946 році успішно захистила кандидатську дисертацію. Протягом 1951-1954 років була головним редактором республіканського журналу для вчителів «Література в школі», редактором республіканського науково-методичного збірника «Методика викладання літератури».

У 1957 році їй був присуджений науковий ступінь доктора педагогічних наук, а наступного року – звання професора. При цьому слід зазначити, що Тетяна Федорівна стала першою в Україні жінкою — доктором педагогічних наук.

У творчій співдружності з Федором Федоровичем Бугайком Тетяна Федорівна написала понад 200 праць на методичні і літературні теми, видала 65 книжок, підручники з української літератури. Серед ґрунтовних праць подружжя Бугайків можна виокремити такі: «Вивчення творчості Лесі Українки в середній школі», «Українська література в середній школі. Курс методики», «Майстерність учителя-словесника», «Бесіди з молодими словесниками в 5 і 6 класах», «Навчання і виховання засобами літератури».

Монографія «Вивчення творчості Лесі Українки в середній школі» (Київ, 1939), яка була написана у співавторстві з чоловіком, містить змістовні методичні поради вчителям та зразки літературознавчого аналізу окремих творів.

У книзі «Українська література в середній школі. Курс методики» (Київ, 1962) розкрито основні питання методики викладання української літератури. Автори розповідають про методи й особливості побудови та проведення уроків літератури в середній школі.

Праця «Майстерність учителя-словесника» (Київ, 1963) є спробою зробити аналіз самого поняття «майстерність словесника» і дослідити умови, за яких праця вчителя стає ефективно творчою. Автори посібника на чільне місце висувають особисті якості вчителя – головного організатора педагогічного процесу.

«Бесіди з молодими словесниками в 5 і 6 класах» (Київ, 1967) призначені допомогти молодому вчителеві в організації літературної освіти учнів. Тетяна та Федір Бугайки накреслюють для кожного класу систему уроків, показуючи, як поступово у процесі засвоєння матеріалу збагачуються літературні знання учнів, розвивається їхня мова, формується світогляд.

В посібнику Тетяни та Федора Бугайків «Навчання і виховання засобами літератури» (Київ, 1973) висвітлюються шляхи здійснення на уроках літератури актуальних освітньо-виховних завдань. В першому розділі розглядаються методологічні засади цього питання, в другому – розкриваються принципи аналізу художнього твору в єдності змісту і форми, в третьому – подаються конкретні зразки такого аналізу на прикладі літературних творів.

Ганна Чорна,

науковий співробітник

Педагогічного музею України

(Інформація із сайту Педагогічного музею України

Національної академії педагогічних наук України)

професорка Донченко Тамара Кузьмівна

НАСПРАВДІ ВСІ НАЙЛІПШІ ЛЮДИ ТАКІ 

У прикметників «дивний» і «дивовижний» спільний корінь. Чому ж тоді використання цих слів для характеристики людини мають таку різну конотацію? Коли ми називаємо когось дивовижним, то в такий спосіб виражаємо своє щире захоплення цією особистістю, визнаємо її винятковість та непересічність. А коли хочемо підкреслити інакшість людини та власне несприйняття такої нестандартності, вживаємо слово «дивний». Секрет спорідненості цих понять полягає в тому, що незрозумілі для більшості дивні люди направду є дивовижними. Однак збагнути цю унікальність непросто, потрібно відкинути штампи й стереотипне сприйняття і не полінуватися зазирнути глибше. Бо часом буденність сприйняття таки вводить в оману: здається, що падаєш у кролячу нору, а насправді потрапляєш до дивокраю. 

Мені пощастило вчитися і працювати разом з однією з таких дивно-дивовижних людей. Тамара Кузьмівна Донченко, без перебільшення легенда факультету української філології. Вона могла приголомшити навколишніх оригінальною оцінкою певних подій чи нестандартним трактуванням, здавалося б, очевидних речей, убивчою критикою чи несподіваною прихильністю. Студенти часом доволі болісно сприймали її різке слово про їхню бездіяльність і байдужість. Однак саме ця методика спрацьовувала, бо після лекцій Тамари Кузьмівни студенти гуртувалися і демонстрували свою активну громадську й громадянську позицію. Так, у цій ситуації вона жертвувала іміджем доброї і толерантної викладачки, та це був її свідомий вибір і вона досягала результату.

Хтось може закинути авторці цих слів упередженість. Прошу дуже, додамо трохи фізики до цієї лірики, тобто фактів до суджень. Наразі минув рік потому, як Тамари Кузьмівни немає з нами, останні друковані її праці, розміщені в Гугл-Академії, датовано 2011 роком, утім і дотепер індекси цитувань говорять самі за себе. Очевидно, що висловлені та наукового обґрунтовані нею ідеї про діяльнісну основу шкільної методики, про потребу навчання учнів не просто знання мови, а вправного володіння нею, наразі є вельми актуальними, адже становлять основу компетентнісного підходу в сучасній мовно-літературній освіті.

2010 року пані Тамарі було присвоєно звання «Заслужений працівник освіти України». Любила таке звертання – пані Тамара,– але рідко могла почути його, таке незвичне для київських традицій кінця дев’яностих – початку двотисячних. Любила згадувати свій львівський досвід, який хоча й пов’язаний був формально з роботою на кафедрі російської мови, утім сприймався нею самою як покарання за надто українську позицію в неукраїнській Україні 70-80 років минулого століття.

На відміну від більшості представників свого покоління, Тамара Донченко ніколи добрим словом не згадувала радянські часи і взагалі не говорила фраз на кшталт «от у наші часи», «от наше покоління на відміну від вас» і подібних. Вона обурювалася байдужістю та інертністю сучасних молодих дівчат і хлопців і водночас захоплювалася їхньою сприйнятливістю до інновацій, змін, здатністю обстоювати власну думку, вибороти своє право: на справедливу оцінку на іспиті, на творчу самореалізацію, на опір більшості. Така позиція, очевидно, була сформована в Тамари Кузьмівни непростим життєвим шляхом: пристосуванням до життя в різних країнах і різних традиціях (туркменській, російській, заокеанській), різних політичних режимах і суспільних умовах.

Однак і за цих складних обставин вона для мене лишилася взірцем цілеспрямованої, обдарованої, упевненої в собі і надзвичайно розумної людини. На доказ цього судження наведу кілька лайфхаків (нехай пробачить мені пані Тамара за таке неукраїнське слово), які опанувала саме завдяки багаторічній роботі на одній кафедрі з моєю диво-викладачкою й використовую дотепер.

Платон ніколи не буде дорожчий за істину для справжнього науковця: якщо не можеш написати правдиву рецензію, відмовся, бо соромно буде не авторові праці, а рецензентові.

Учитися ніколи не пізно, бо навчання – це завжди поступ: пиши і захищай дисертації, вивчай іноземні мови, навіть якщо тобі кажуть «нащо це тобі в такому віці?»

Рукописи таки іноді горять або потрапляють у макулатуру: товаришуй із технікою та використовуй цифрові сховища, вони надійніші. Диваки можуть собі дозволити говорити все, що думають: користуйся за потреби цією роллю.

І наостанок додам: життя й праця поряд із такими дивно-дивовижними людьми не бувають легкими, прогнозованими, розміреними і правильними в усьому. Бо ці диваки кидають виклик зашореності й буденності, своїми диво-провокаціями спонукають навколишніх, як модно тепер казати, виходити із зони комфорту і дивитися на речі інакше. Смішні й непередбачувані, часом егоцентричні, а часом надто вразливі, напозір прості, а направду вельми складні натури. Одне слово, найліпші!

Юлія Романенко, кандидат педагогічних наук,

начальник відділу сертифікації педагогічних працівників

Українського центру оцінювання якості освіти

професорка Козачук Ганна Олександрівна

ГАННА ОЛЕКСАНДРІВНА КОЗАЧУК

Нарис наукової і педагогічної діяльності

Ганна Олександрівна Козачук народилася 17 вересня 1938 року в селі Любче Рожищенського району Волинської області в сім’ї хліборобів. Батьки – Євдокія Устимівна та Олександр Васильович – працювали на власній землі, вели своє господарство, бо Волинь на той час була ще під владою Польщі.

Ганна – четверта дитина, а всього в сім’ї семеро дітей – шість сестер і один брат. Усі діти змалечку залучалися до посильної праці, що згодом згодилися у житті, бо і в школі, і в інститутах вчилися дуже добре. А книжки у великій родині Козачуків завжди були в пошані, і всі діти вміли читати ще в дошкільному віці. Батько, буваючи у районному центрі чи в Луцьку, майже завжди купував і привозив додому якусь, переважно художню, книжку, яка переходила у дітей із рук у руки, доки всіма не була прочитана. Нерідко ввечері чи у свято Олександр Васильович читав уголос “Кобзаря” Т.Шевченка, повісті І.Нечуя-Левицького чи Івана Франка, романи Панаса Мирного, скоромовки та поезії Степана Руданського, байки Леоніда Глібова. Діти знали, що Леся Українка жила в недалекому від них селі Колодяжному коло Ковеля. У невеличкій домашній бібліотеці була й Біблія. Шанобливе ставлення до книжки залишилося у сім’ї Козачуків на все життя. Їхні діти мали велике бажання вчитися, і всі, крім найстаршої сестри, навчання якої перервала війна і важкі повоєнні роки, здобули вищу освіту, а двоє стали кандидатами наук.

До першого класу Любченської семирічної школи Ганна пішла у перший післявоєнний 1946 рік. У школі вона вчилася з захопленням, любила читати і була чи не найактивнішою читачкою шкільної та сільської бібліотек. Читала все, але найбільше любила оповідання М.Коцюбинського, Панаса Мирного, балади Т.Шевченка, а згодом перечитувала весь “Кобзар”, поетичні твори Лесі Українки та ін.

Батьки весь час заохочували дітей до навчання і як могли сприяли цьому. І хоч з організацією колгоспів (1947-1948 роки) умови життя на селі дуже ускладнилися, але навчання в школі ніхто з сім’ї не залишив, а доводилося до неї ходити і голодним, і холодним, і в благенькій одежині та взутті, яке іноді було одне на двох. Життя було складне, але діти дуже любили школу, яка слугувала їм за все: у ній вчилися, у ній здобували перші навички інтелігентності, у ній працювали залюбки в різних гуртках, а основне – то була країна дитинства і юності.

У школі працювали самовіддані учителі. Вони намагалися не лише навчити азів наук, але й викликати інтерес до подальшого навчання. Особливо великий вплив на учнів 5-7 класів мала вчителька української мови і літератури Галина Петрівна Рябошапко, яка не тільки навчила майже всіх дітей села грамотно писати і розмовляти літературною мовою, але й розвивала інтерес до українського слова взагалі і до художнього зокрема. Працював учнівський гурток української мови і літератури, на якому вчителька знайомила учнів з новинками літератури, які сама десь роздобувала, бо до села вони як і доходили, то з великим запізненням. Писемна грамотність, добрі теоретичні знання з української та російської мови і літератури, достатня підготовка з математики – забезпечили успішне складання вступних іспитів до Луцького педагогічного училища, куди у 1953 році після закінчення Любченської семирічної школи поступила Ганна Козачук.

До навчання в педагогічному училищі вона ставилася дуже відповідально і вчилася з великим зацікавленням. Велика бібліотека в училищі, міська та обласна бібліотеки, навчальні кабінети, різні гуртки – все це сприяло навчанню і допомагало виробляти загальну культуру вчителя. Сама система навчання, високий фаховий і методичний рівень викладання навчальних дисциплін готували добре підґрунтя для майбутнього педагога. Особливе пізнавальне значення мали такі дисципліни, як педагогіка, психологія, шкільна гігієна та методики тих предметів, які вивчали тоді у початковій школі. У педучилищі Ганна Козачук сумлінно ставилася до вивчення усіх дисциплін, але особливий інтерес виявляла до фізичної географії та землезнавства. Десь глибоко в душі сподівалася, що продовжить вивчати географію у вищій школі. Однак у Луцькому педінституті географічного факультету не було, а матеріальної змоги їхати на навчання до Києва теж не було, бо в той же час з сім’ї у Львові (у політехнічному і сільськогосподарському інститутах) навчалося ще троє дітей. Тому у 1957 році після закінчення з відзнакою Луцького педучилища Ганна Козачук за співбесідою вступила на історико-філологічний факультет Луцького педінституту ім. Лесі Українки, хоч все-таки мріяла колись вступити на географічний факультет університету. Але сталося так, що лінгвістика захопила її не менше, ніж географія. І саме викладачам лінгвістичних та літературознавчих дисциплін, які самовіддано і з великою любов’ю до справи, якій служили, вона завдячує, що стала філологом-лінгвістом.

Особливий вплив на майбутню долю Г.О.Козачук мав викладач кількох лінгвістичних дисциплін Володимир Феофанович Покальчук. Його лекції зі вступу до мовознавства, сучасної української літературної мови і, особливо, з української діалектології стали основою для подальшої її праці. Ганна Козачук почала працювати у гуртку української діалектології, основним завданням якого було збір діалектного матеріалу і приведення його в порядок (карткування) для дальшої наукової обробки. На той час (1958-1960 роки) припадає активний запис діалектного матеріалу до “Атласу української мови” за програмою Інституту мовознавства ім. О.О.Потебні АН УРСР. Щорічно студенти історико-філологічного факультету виїжджали в експедиції на діалектологічну практику в села Волині. Це була відповідальна справа, бо опрацьовані польові матеріали передавалися до відділу діалектології Інституту мовознавства ім. О.О.Потебні для дальшого їх використання у роботі над “Атласом української мови”.

Уперше в діалектологічній експедиції Ганна Козачук брала участь після закінчення першого курсу влітку в 1958 році, а потім щоліта під час навчання в інституті, вчителюючи, а згодом і працюючи асистентом кафедри української мови Луцького педінституту ім. Лесі Українки, виїжджала на діалектологічну практику зі студентами чи просто в експедиції для запису діалектного та ономастичного матеріалу Волині. Запис діалектного матеріалу став необхідною потребою Ганни Козачук. Перебуваючи на піврічній практиці в селі Верхи Камінь-Каширського району Волинської області, записала матеріал не лише в цьому селі, а й у п’ятьох навколишніх селах.

Після закінчення у 1962 році інституту Ганна Козачук більше двох років працювала у Радовичівській та Нивській школах Горохівського району Волинської області. Село Радовичі знаходиться в центрі надбузько-поліських говірок, а Ниви (Губин-2) – на межі поліських і волинських говірок, а це становить особливий інтерес для діалектології, бо саме суміжні говірки дають цінний матеріал наукці. Записи діалектного матеріалу з цих та інших сіл згодом

були широко використані у дисертаційному дослідженні Г.О.Козачук, її статтях з української діалектології та знаходяться у власній її картотеці для лексичного словника західнополіських говірок.

У 1964 році деканат історико-філологічного факультету Луцького державного педагогічного інституту ім. Лесі Українки запропонував Г.О.Козачук взяти участь у конкурсі на посаду асистента кафедри української мови і літератури. І з грудня 1964 року вона, пройшовши за конкурсом, почала працювати асистентом кафедри. Крім виконання навчального навантаження асистента, Г.О.Козачук їздила в діалектологічні експедиції і відповідала за опрацювання діалектного та іншого експедиційного матеріалу, який протягом довгих років було зібрано на кафедрі. На основі його і був обраний аспект майбутньої дисертаційної роботи – лексика західнополіських говірок. Остаточно тема кандидатської дисертації “Сільськогосподарська лексика говірок Волині” була сформульована під час навчання в аспірантурі Київського державного педагогічного інституту ім. О.М.Горького, до якої Г.О.Козачук вступила в 1968 році.

Основним методом дослідження діалектного матеріалу був обраний лінгвогеографічний, що зобов’язувало аспірантку детально обстежувати значно густішу, ніж до “Атласу української мови”, мережу населених пунктів Волині. На кожній карті атласу “Сільськогосподарська лексика говірок Волині” (усього 101 карта) поданий матеріал із 100 населених пунктів. Майже весь діалектний матеріал до дисертації було зібрано польовим експедиційним методом, тому він для діалектологічної науки має особливу цінність.

Працюючи над атласом і текстом дисертації, Г.О.Козачук консультувалася з такими відомими українськими діалектологами, як Ф.Т.Жилко, І.Г.Матвіяс, А.М.Залеський, Т.В.Назарова, І.О.Варченко, Н.Й.Марчук, Н.П.Прилипко та інші. Під час відрядження до Інституту суспільних наук АН України (Львів), де готувався другий том “Атласу української мови”, до якого входила і територія Волині, вона познайомилася й отримувала суттєві поради від таких відомих учених, як Л.Л.Гумецька, І.М.Керницький, Д.Г.Бандрівський, Я.В.Закревська.

Робота над дисертацією збіглася в часі з активним збором матеріалів до “Атласу української мови”, а також з пожвавленням діалектологічного життя, яке характеризувалося Всеукраїнськими діалектологічними нарадами і конференціями та семінарами; діалектологи працювали над регіональнми монографіями, осмислювали і виробляли методику укладання регіональних атласів. Сумлінно зібраний діалектний матеріал й опрацьована теорія та методологія лінгвістичного картографування дала змогу Г.О.Козачук укласти атлас сільськогосподарської лексики говірок Волині. Це був один з перших регіональних атласів, який послужив основою чи певним зразком для регіональних атласів, які готували наступні дослідники. Дисертація Г.О.Козачук складається з двох взаємопов’язаних частин: перша – атлас, а друга – текстова частина, у якій не лише здійснена детальна інтерпретація карт атласу, а й представлені теоретичні та методичні засади виконання наукових досліджень такого типу, проаналізована структура і системні зв'язки досліджуваної групи лексики.

Кандидатську дисертацію “Сільськогосподарська лексика говірок Волині” Г.О.Козачук захистила у листопаді 1971 року, вклавшись у трирічний термін навчання в аспірантурі.

Після захисту дисертації вона повернулася до Луцького педінституту ім. Лесі Українки на посаду старшого викладача кафедри української мови. Г.О.Козачук намагається, щоб студенти розуміли матеріал і науково та творчо підходили до вивчення дисципліни, тому читає лекції дуже доступно, але з використанням багатьох наукових джерел, зупиняється на дискусійних питаннях, заохочує студентів до глибшого ознайомлення матеріалу, пропонує з них теми курсових і дипломних робіт, які іноді ставали основами майбутніх наукових розробок. Молода викладачка й сама відкривала для себе світ великого наукового мовознавства і прагнула, щоб її студенти теж поступово його опановували і заглиблювалися у великий світ лінгвістики. Під її керівництвом відбувалися студентські наукові конференції, на яких студенти

виголошували не реферативні, а справді самостійні наукові пошуки. Після прослуховування доповідей завжди ставили запитання і виникали дискусії, а також аргументації щодо рекомендації наукових досліджень на Всеукраїнський конкурс студентських робіт.

З 1976 року Г.О.Козачук переїхала до Києва за місцем роботи чоловіка, наукового співробітника Інституту фізики АН України, працювала викладачем кафедри української мови Київського державного педагогічного інституту ім. О.М.Горького, а в грудні 1976 року була обрана за конкурсом і на посаду викладача лабораторії навчального телебачення, де готувала навчальні телепрограми з української мови та літератури для середньої школи. З вересня 1979 року Г.О. Козачук була обрана за конкурсом на посаду старшого викладача лабораторії наукових основ вищої педосвіти. Робота в лабораторії давала змогу вникати в теоретичні питання методики викладання лінгвістичних дисциплін у вищій школі, а на лекціях, практичних, семінарських заняттях мала змогу експериментувати, творчо перевіряти теорію і рекомендації методистів вищої школи. Робота в лабораторії була творча, результати її оформлені окремою книжкою “Самостійна навчальна робота студентів”, а також виголошувалися на інститутських, міжвузівських та Всеукраїнських конференціях. Але в 1980 році лабораторію наукових основ вищої педагогічної освіти об’єднали з подібною лабораторією в Луцькому педінституті ім. Лесі Українки і Г.О.Козачук перейшла на посаду старшого викладача, з 1981 року – доцента, а з січня 1994 року вона обіймає посаду професора кафедри української мови. Викладацьку роботу Г.О.Козачук поєднує з науковими пошуками, підготовкой програм, навчальних посібників і підручників для філологічних факультетів вузів.

Власне наукові інтереси Г.О.Козачук пов’язані з українською діалектологією, а також з синтаксисом простого речення, особливо з питань, які не мали широкого висвітлення в українській мовознавчій науці. Вона продовжує досліджувати структуру українських говірок і з результатами виступає на діалектологічних конференціях та нарадах в Дніпропетровську (1975), Житомирі (1976, 1990, 2000), Києві (1977,1983, 1994, 1996, 1997), Ужгороді (1978), Вінниці (1988), Луцьку (1991), Умані (2000, 2002). Результати наукових пошуків були опубліковані окремими статтями у наукових збірниках відділу діалектології Інституту мовознавства ім. О.О.Потебні та Інституту української мови НАН України (статті: “Вокалізм надбузько-поліських говірок”, “Лінгвоетнографічне дослідження діалектної лексики”, “Лексична інтерференція в західнополіських говірках” та інші), а також у багатьох наукових збірниках кафедри української мови НПУ ім. М.П.Драгоманова та збірниках наукових конференцій (статті: “Взаємодія сучасної української літературної побутової лексики і побутової лексики поліських говірок”, “Динаміка побутової лексики поліських говірок”, “Афіксальне творення назв домашнього посуду на молоко”, “Особливості відмінкової парадигми іменників першої відміни у поліських говірках”, “Назви хатніх меблів у західнополіських говірках”.

Г.О.Козачук досліджує семантико-граматичну структуру речення в українській мові. Це переважно непрості питання вираження членів речення семантично та синтаксично нерозкладними словосполученнями (статті: “Словосполучення у функції додатка”, “Багатослівні члени речення”, “Предикативна структура ускладненого речення”, “Підмети, виражені словосполученнями”, “Числова відповідність між підметом і простим присудком”, “Словосполучення у функції обставин” та інші), а також питання, пов’язані з функціонуванням окремих членів у структурі речення (статті: “Вторинні синтаксичні функції прикметника”, “Обставина способу дії в семантико-граматичній структурі речення”).

Практика викладання лінгвістичних дисциплін зумовила написання програм, методичних рекомендацій, навчальних посібників і підручників, за якими працюють студенти та абітурієнти, методичні рекомендації: “Особливості проведення занять з практикуму української мови”, “Методичні рекомендації та плани практичних занять з сучасної української літературної мови”; навчальні посібники: “Українська мова. Практикум”, “Практичний курс української мови” (у співавт.), “Українська мова для абітурієнтів”, “Підвищення грамотності учнів” ; підручник “Сучасна українська літературна мова” (у співавт.), які витримали кілька видань, “Вчимося писати твори з української літератури” (у співавт.), “Збірник диктантів з української мови. Для початкових класів ” (у співавт.), а також опублікувала ряд статей з питань

викладання української мови в школі.

Визначальною особливістю навчальних посібників та підручників є те, що в них мовні поняття і явища подані доступно, але на глибокій науковій основі; ілюстративний матеріал та матеріал до вправ високої інформативної, дидактичної та естетичної ваги. Вимоги до вправ логічно вмотивовані. Структура самих посібників чітка, користуватися ними легко, передбачені усі необхідні для навчання структурні підрозділи, зокрема, запитання і завдання для самоконтролю, зразки письмових та усних аналізів слів і речень, тексти для диктантів, лінгвістичні загадки, творчі вправи тощо.

Професор Г.О.Козачук постійно працює з молоддю, яка цікавиться проблемами лінгвістики. Під її керівництвом виконують й успішно захищають кандидатські дисертації аспіранти, а магістри та студенти гідно представляють свої роботи перед Державною екзаменаційною комісією.

Крім навчальної і наукової роботи у Ганни Олександрівни завжди багато громадських доручень: багаторічний член спеціалізованої ради із захисту кандидатських дисертацій з мовознавства, виступає офіційним опонентом чи бере участь в дискусіях, виконувала обов”язки вченого секретаря спеціалізованої ради з захисту докторських дисертацій з методики мови і літератури і обов”язки секретаря Вченої ради університету, постійно рецензує і редагує величезну кількість підручників і посібників з мовознавства.

Визначальною рисою Г.О.Козачук є постійна інтелектуальна праця: оновлення і віддача своїх знань, своєї душі молоді. Для студентів, магістрів, співпрацівників, аспірантів, учителів і для всіх, хто до неї звертається, у неї вистачає енергії і часу. Вона щедро ділиться з ними своїми знаннями, ідеями, думками, порадами, щира і безпосередня у спілкуванні, вимоглива до себе і до своїх учнів, особливо у ставленні до основних своїх обов’язків – навчання і педагогічної праці.

За свою працю Г.О.Козачук неодноразово була нагороджена грамотами Міністерства освіти і науки України, вона відмінник освіти України, ветеран праці, у 2000 році була нагороджена орденом княгині Ольги ІІІ ступеня.

Професор Г.О.Козачук автор близько 80 публікацій, серед яких особливе місце посідають теоретичні розвідки з українського мовознавства та навчальні посібники і підручники.

Н.П.Гальона, професор

кафедри української мови УДУ імені Михайла Драгоманова

Професор Ганна Олександрівна Козачук.Бібліографічний покажчик

професор Кобилецький Юрій (Іван) Свиридович

КОБИЛЕЦЬКИЙ ЮРІЙ (ІВАН) СВИРИДОВИЧ

Справжнє ім'я – Іван Спиридонович. Член Спілки письменників України, 

літературознавець, доктор філологічних наук (1973), професор (1961)

Народився й виріс на Кучугурівці, бідній околиці Звенигородки, 29 липня (11 серпня) 1905 року. Шлях майбутнього філолога розпочався 1927 року, коли він став студентом робітфаку при Київському Інституті народної освіти (КІНО, тепер Національний педагогічний університет імені М. П. Драгоманова). Далі – викладання в Київській вечірній робочій школі, очільником якої він став 1929 року. Але потяг до глибших знань привів його на студентську лаву літературно-мовного факультету Київського державного університету, де протягом 1930—1934 років він здобув вищу освіту за спеціальністю «Українська мова та література».

З 10.10.1931 по 10.08.1932 — редактор Масового сектора Державного тресту кінопромисловості «Українфільм». За розпорядженням Тресту був редактором Художнього відділу Одеської комсомольської кінофабрики.

У 1934—1935 рр. — редактор журналу «Молодий Більшовик».

З жовтня 1935 по лютий 1937 — редактор художнього літературного видавництва «Молодий Більшовик» та заступник редактора журналу «Молодняк» — у майбутньому журналу «Дніпро» (з 15.12. 1935 р. по квітень 1937).

1937р.  — викладач української мови та літератури в середній школі № 102 та директор і викладач у 71 середній школі міста Києва (поєднував різні обов'язки водночас).

1939 року закінчив аспірантуру на кафедрі української літератури Київського державного університету, подав дисертацію, але захистив її вже у 1944 р. (перешкодила війна).

1935—1941 старший викладач української літератури Київського державного університету.

З липня 1941 р. — головний редактор Державного літературного видавництва УРСР і керівник Фронтової групи Укрвидаву, яка здійснювала спеціальні видання із серії «Фронт і тил», частина яких переправлялася на окуповані території та партизанські загони (Вороніж).

З 1943 — завідувач кафедри української літератури КДУ імені Т. Шевченка.

12.04.1945 р. наказом Міністерства Вищої освіти СРСР кандидат філологічних наук, доцент Іван-Юрій Кобилецький затверджений деканом філологічного факультету КДУ імені Т. Шевченка. Водночас — письменник-спецкор газети «Київська Правда».

Любов Забашта, Катерина Юречко, Зінаїда Дяченко, Юрій Кобилецький, Андрій Малишко на відпочинку

       У кінці серпня 1947 року на ім'я секретаря ЦК КП(б)У Лазара Кагановича надходить замовлений лист-донос, у якому автори (Є. Адельгейм та І. Стебун) паплюжать особливо небезпечну, на думку тодішньої влади, частину творчої української інтелігенції. Серед низки імен названо й ім'я  Ю. Кобилецького. Його звинувачено в небажанні видавати твори, у яких розвінчується «український буржуазний націоналізм», в тому, що «у своїх статтях Ю. Кобилецький неодноразово звеличував позначені націоналістичними викривленнями твори П. Панча та О. Вишні…», що «Малишко, Нехода, Бичко, Дорошко, Крижанівський, Кобилецький та інші перебувають у тісних особистих контактах, завжди виступають єдиною групою і явно координують свої дії на своїх ділянках літературного фронту…» і «спільно протидіють проведенню більшовицької партійної політики в Союзі Радянських письменників України». На полях цього доносу «залізний Лазар» робить помітку: «Надо специально разобрать и обсудить Кобылецкого!»). Знищити вченого Л. Каганович не встиг, проте тавро українського буржуазного націоналіста, якому Володимир Сосюра під час війни написав і присвятив славнозвісний вірш «Любіть Україну!», залишилося на довгі роки. Було і звільнення з роботи, і партійні та профспілкові збори із «чистками», і багато інших неприємностей. Зрештою із січня 1952 р. Юрій Кобилецький починає працювати (до початку 1986 року) професором кафедри української літератури Київського педагогічного університету — нині Національного педагогічного університету імені М. Драгоманова.

Викладаючи студентам історію розвитку вітчизняного красного письменства, наполегливо, з року в рік дбав про якісну підготовку висококваліфікованих кадрів — учителів та викладачів літератури для середніх та вищих шкіл. Мав унікальну фотографічну пам’ять – поки проходив від входу в аудиторію до кафедри, вже називав, скількох студентів немає і кого саме. Ніколи не мав лекційних текстів і не читав із папірця. Завжди починав розмову із якогось цікавого моменту: етимології слова (напр., екзамен, якщо він був попереду), оригінального факту із життя того письменника, про якого далі йшлося (напр., як розмова нахабної баби, яка безцеремонно ввалилася до номера, де письменники ділилися враженнями після прибуття з фронту, наштовхнула В. Сосюру миттєво написати вірш «Любіть Україну»;  про що розмовляв із ним О. Довженко на березі р. Козинки під час останнього приїзду в Україну; як обговорювали вони з Остапом Вишнею його останню поїздку по області, під час якої у його машини вкрали глушитель) тощо. І жодна із таких преамбул не була голослівною – вона ставала настроєвим ключем до подачі наступного матеріалу.

Під час лекцій цитував на лише поетичні, а й прозові та драматичні художні тексти напам’ять і, аналізуючи їх, завжди демонстрував студентам масштабність мислення. Якось до нього на лекцію про творчість Олександра Петровича Довженка без попередження «завітала» спеціальна міністерська комісія з перевіркою якості викладання. Після лекції на кафедрі відбулося обговорення. Не знайшовши до чого причепитися, «доброзичливі»  члени звинуватили Юрія Свиридовича, який посмів порівняти масштабність творчості українського митця із найвідомішим творцем доби Відродження  Мікеланджело Буонарроті, в тому, що його лекція занадто наукова для студентів. Почувши такий вердикт, професор підхопився і голосно кинув в очі комісії:

–  Прошу занести це звинувачення в протокол обговорення. Для мене, професора, це найвища похвала.

Знітившись, «доброзичливці» швидко здиміли з кафедри.

Андрій Малишко, Олександр Корнійчук та Юрій Кобилецький 

Попри всі негаразди життя із тавром українського буржуазного націоналіста, проф. Кобилецький, не задумуючись про власну безпеку,  кидався на допомогу молодим науковцям, коли в цьому виникала нагальна потреба. Так, коли майбутній завідувач кафедри, професор, академік, тоді ще доцент Петро Панасович Хропко, подав до захисту докторську дисертацію, знайшлися і тут «доброзичливці», які звинуватили його дослідження в буржуазно-націоналістичній тенденційності. Для початку 70-х років ХХ ст. (то був час нової хвилі репресій проти української інтелігенції) виступити на захист науковця, якого затаврували таким звинуваченням, було дуже ризиковано. Єдиним, хто не побоявся небезпеки, був проф. Кобилецький. Він сам пішов до ЦК КПУ та, заклавши власний партквиток, зголосився стати незалежним рецензентом дисертаційного дослідження Петра Панасовича. Саме його аналіз порятував молодого науковця. У великій за обсягом рецензії проф. Кобилецький, ризикуючи власною долею, довів правомірність та незаперечну цінність дослідження поеми І. Котляревського «Енеїда», яке здійснив П. Хропко. І це у 1972-1973 роках, коли лише  статті «Котляревський сміється» та «Собор у риштованні» вторували шлях до семи років таборів та п’яти заслання такому відомому науковцю-дисиденту, як Євген Сверстюк – друг і соратник В. Стуса.

Не пропускав професор нагоди підкреслити національну ідентичність свого народу, вшанувати його незламних борців за визволення від соціального та національного гніту. Так, на початку 1966 року велася підготовка до відзначення 105 річниці з дня смерті Т. Г. Шевченка. У нашому педагогічному інституті на той час існувала Народна, заслужена хорова капела, до складу якої входили студенти, які на денному відділенні водночас закінчували 2 факультети – філологічний та музично-педагогічний.  Керував капелою завідувач однієї із кафедр музпеду Олександр Юрійович Петровський. Людиною він був дуже амбітною і постійно шукав нагоди максимально догодити начальству. Тому він прибіг до проф. Кобилецького за порадою, що його капелі краще виконати під час цього вшанування. І щоб прогриміло на всю Україну. Тут Юрій Свиридович одразу ж і з величезною радістю «допоміг», порекомендувавши твір, який з 20-х років ХХ століття не звучав на сцені – забули. Це був «Жалібний марш» на 27 роковину смерті Т. Шевченка, музику якого склав славнозвісний український композитор Микола Віталійович Лисенко, а слова на його прохання – Леся Українка. От тільки «забув» професор-порадник сказати недолугому кар’єристу, що з моменту встановлення в Україні радянської влади, з початку 20-х років ХХ ст., цей твір був одним із заборонених, бо вважався зразком, як тоді казали, «махрового націоналізму». Тож, коли зі сцени пролунали слова

«Жалю ж наш! Туга нас дійма –

Кобзаря нема!

То ж по йому плаче-тужить

Україна-ненька

Жалібненько!», грім скандалу пролунав на весь Київ і далеко за його межами. А демократично налаштована молодь понесла тії слова по всій Україні.

Портрет Юрія Кобилецького. Малюнок Г. Пустовійта 

За десятиліття викладацької діяльності підготував до захисту більше 30-ти аспірантів, останнім із яких був проф. Леонід Куценко, який захистив кандидатську дисертацію в кінці червня 1987 року (за 2 з половиною місяці до смерті свого керівника) і до останніх днів свого життя не забував дім, з якого простелилася йому дорога в науку – коли та звідкіля б не приїжджав до Києва, спершу стукав у завжди гостинні для нього двері.

Відомий франкознавець своєї доби, Ю. Кобилецький створив також низку наукових монографій, літературних портретів та інших літературознавчих праць про творчість О. Довженка, А. Малишка, М. Куліша, О. Кобилянської, П. Козланюка, П. Панча, А. Турчинської, багатьох інших майстрів художнього слова та відомих діячів українського мистецтва і культури. У співавторстві із професорами Волинським П. К. та Пільгуком І. І. писав підручники з історії української літератури для студентів вишу.

Життєвий шлях Ю.Кобилецького завершився 9 вересня 1987 року в Києві.  Дослідження вченого надруковані не лише в Україні, а й за кордоном. 

Оксана Іванівна Кобелецька, доцент кафедри української літератури

НПУ імені М.П. Драгоманова, донька Юрія (Івана) Кобилецького

професор Пасічник Євген Андрійович

ПАСІЧНИК ЄВГЕН АНДРІЙОВИЧ

(Народився 11 квітня 1934 року в с. Крилів Дубнівського району Рівненської обл. Доктор педагогічних наук, професор кафедри методики викладання української мови та літератури Національного педагогічного університету імені М.П.Драгоманова. Помер у м. Києві 2005 року)

Доля звела мене з надзвичайно доброю, розумною і порядною людиною – Євгеном Андрійовичем Пасічником. У його житті було мало сонячних днів і тепла, але для людей він був сонцем, яке гріло, живило й спонукало до творчої діяльності. Його часто використовували, навіть привласнювали Пасічникові наукові роботи, а він мовчки трудився й на нікого не тримав зла, навіть на тих, хто замість вдячності чинили йому зло, а замість дружнього плеча підставляли підніжку. Дуже любив свою дочку Вікторію, якій був і за маму, і за тата, адже виростив її мало не з пелюшок, дозволивши дружині Катерині творчо працювати за кордоном (зокрема, на Кубі, а пізніше, здається, – у Стокгольмі).

Він був безборонним, як дитина, і чесним, як апостол. Пам’ятаю, як під самим будинком, у якому жив Євген Андрійович, його жорстоко побили якісь шовіністично налаштовані поганці тільки за те, що в метро професор до когось заговорив чи тільки звернувся українською мовою. А ще Євген Андрійович любив машину й гасав нею Києвом, як спринтер, але то було ще в його молодші роки, а машину за кордоном заробила Катерина Андріївна – радянський доцент чи професор про подібне й мріяти не смів!

Методистом Євген Пасічник виявився унікальним, як кажуть нині, від Бога. Його науковими працями з методики української літератури фахові науковці-педагоги й учителі-практики будуть користуватися доти, доки в школі учні вивчатимуть українську літературу, а я думаю, що це буде ще бодай ціле найближче століття.

Творчі задуми Євген Андрійович виношував великі. Але міцного здоров’я він фактично ніколи не мав, а в останні роки просто вигасав, як свічечка. До своїх аспірантів як науковий керівник Євген Пасічник завжди ставився з повагою, навіть старався нагодувати, а куховарив він вражаюче смачно, іноді щиросердно забезпечував приїжджим із провінції можливість переночувати в його квартирі, хоча не такою вже й великою вона була, та й разом із Євгеном Пасічником тут проживали надзвичайно вродлива дружина Катерина Андріїівна (пам’ятаю її світлину з Фіделем Кастро, на якій молоденька україночка з косою нижче коліна щасливо посміхається в об’єктив) й дочка Вікторія, яка також успішно захистила кандидатську дисертацію. Але ж ціни в столичних готелях кусалися, і Євген Пасічник розумів своїх аспірантів, особливо в голодні 90-і роки, коли в Україні працівникам іноді видавали зарплату раз на пів року. Любив вишивані сорочки. Ходив у них з гордістю, звичайно, самим національним своїм духом і виглядом наражаючись на неабияку небезпеку в зрусифікованому мегаполісі.

Я мала честь із Євгеном Андрійовичем написати й видати ряд підручників із української літератури за нашою власною програмою. Це були науково-методичні експериментальні книги, і якби не добра приятелька Євгена Пасічника в Міністерстві освіти і науки – Неоніла Шинкарук, таку справу в ті часи провернути взагалі було би неможливо. Та й узагалі, підручники тоді видавало єдине на всю Україну видавництво «Освіта» в Києві. Вважаю за необхідне перелічити наші навчально-методичні книги, які як новаторські підручники мали великий розголос по Україні. А вчителька Української гімназії № 1 навіть написала нам листа, що за вересень її учні без жодних спонукань прочитали весь наш підручник і тепер дуже чекають нового, не менш цікавого!

Список виданих підручників із української літератури того часу:

1. Пасічник Євген, Слоньовська Ольга. Українська література: Підручник для 5 кл. / Допущено Міністерством освіти і науки України. Київ: Видавництво «Освіта». 1998. 352 с.
2. Пасічник Євген, Слоньовська Ольга. Робочий зошит з української літератури учня (учениці) 5 класу: Посібник для учнів. Киїів: Видавництво «Освіта», 1999. 96 с.
3. Пасічник Євген, Слоньовська Ольга. Українська література: Підручник для 5 кл. / Видання перероблене й доповнене. Допущено Міністерством освіти і науки України. Київ: Видавництво «Освіта». 1998. 352 с.
4. Пасічник Євген, Слоньовська Ольга. Українська література. Підручник для 6 класу. / Допущено Міністерством освіти і науки України. Київ: Видавництво «Освіта». 2002. 319 с.
5. Слоньовська Ольга, Пасічник Євген. Українська література. Посібник для 7 класу. Рекомендовано Міністерством освіти і науки ЦУкраїни. Київ:Видавництво «Освіта». 2002. 351 с.
6. Слоньовська Ольга, Пасічник Євген. Українська література. Посібник для 7 класу. Затверджено Міністерством освіти і науки України. Київ:Видавництво «Освіта». 2004. 351 с.

Те, що зараз я є одноосібною авторкою або співавторкою більше 25 підручників для сучасної школи – також опосередкована велика заслуга Євгена Пасічника. Він був і в моїй пам’яті назавжди залишиться великою Людиною, великим Науковцем і великим Учителем.

Ольга Слоньовська, кандидат педагогічних наук,

професор кафедри української літератури

ДВНЗ «Прикарпатський національний

університет імені Василя Стефаника»

(Івано-Франківськ) 

професорка Плющ Марія Яківна

Наукова школа МАРІЇ ЯКІВНИ ПЛЮЩ

«Проблеми теорії граматики»

Наталія Гальона. ДАРУЄ СВІТЛО СВОГО РОЗУМУ І СЕРЦЯ ЛЮДЯМ…

СВІТОЧ УКРАЇНСЬКОГО МОВОЗНАВСТВА Й ОСВІТИ

(НАШОМУ ДОРОГОМУ ЮВІЛЯРОВІ МАРІЇ ЯКІВНІ ПЛЮЩ ПРИСВЯЧЕНО)

Серед професорів найвищих закладів освіти України помітно вирізняється постать Марії Яківни Плющ, різнобічністю таланту, невтомною науковою та освітянською працею якої захоплюється кілька поколінь українських мовознавців. Вона – знаний в Україні і за її межами лінгвоукраїніст, авторитетний фахівець зі словотвору, морфології та синтаксису, відомий методист і велика подвижниця розвою рідної мови. Упродовж багатьох років наполегливо й самовіддано досліджує українську мову. Для Марії Яківни науковий пошук і повсякденна творча праця – це органічна потреба, стан душі, кредо життя. Виняткова працьовитість, гострий допитливий розум, цілеспрямованість, жіноче терпіння вивели її на Олімп українського мовознавства.

Творчий доробок Марії Яківни Плющ – великий, досить вагомий і навдивовижу різноманітний. У ньому понад 250 праць, серед яких монографії з актуальних проблем сучасного теоретичного мовознавства, численні статті з граматики, лінгвостилістики та лінгводидактики, підручники й посібники для вишів і середньої школи, довідники, збірники контрольно-тренувальних вправ, програми, методичні вказівки. Він відбиває її широкі наукові зацікавлення морфемікою, словотвором, морфологією та синтаксисом української літературної мови, а ще лінгвістикою тексту та проблемами викладання рідної мови в різних закладах освіти.

Марія Яківна Плющ – одержимий дослідник, автор цікавих підходів до вивчення непростих проблем українського мовознавства, новаторських студій і сучасних підручників та посібників. Вони віддзеркалюють її наукову сумлінність, послідовність у розбудові концепції граматичного ладу української мови, глибоке знання фаху. Свої сміливі ідеї Марія Яківна оприлюднює на лекціях і практичних заняттях, наукових конференціях, семінарах та міжнародних симпозіумах, щедро ділиться ними з аспірантами, пропонує їх для дисертаційного опрацювання.

Першою науковою проблемою, до якої звернулася Марія Яківна Плющ ще в аспірантурі, була проблема способів словотворення в українській літературній мові. У 1957 році вона успішно захистила кандидатську дисертацію “Способи словотворення в сучасній українській мові” (науковий керівник – доктор філологічних наук, професор А.П. Медушевський). Ця дисертаційна праця була серед перших наукових праць, присвячених з’ясуванню теоретичних засад та формуванню поняттєво-термінологічного апарату словотвору як нового вчення, що згодом посприяло становленню дериватології як окремої галузі українського мовознавства. У цей час з’являються наукові студії з українського словотвору Івана Івановича Ковалика, який увійшов в історію українського та слов’янського мовознавства як дериватолог, автор вчення про словотвір. Цікаво, що вже тоді молода дослідниця заявляє про себе як творчу натуру, про що свідчить, зокрема, її визначення складу основних понять словотвору. На противагу І.І. Коваликові, який виокремив чотири таких понять, вона запропонувала п’ять – словотворча мотивація, словотворче значення, словотворча модель, твірна (словотворча) основа і спосіб словотворення, з яким пов’язала дрібніші поняття, зокрема словотворчий засіб, словотворчий тип, розряд, словотворча категорія, словотворчі класи.

Залюбленість у словотвірну проблематику Марія Яківна зберігає впродовж усього свого довгого творчого життя. Із цієї проблеми опубліковано десятки статей, навчальний посібник для вчителів “Словотворення та вивчення його в школі” (двоє видань – 1969 і 1985 року), розділ “Словотвір” у кількох курсах сучасної української літературної мови. І щонайприємніше – Марія Яківна Плющ постійно поглиблює, удосконалює концепцію способів словотворення в українській мові, спираючись як на свої спостереження за процесами творення нових слів, так і на матеріали й узагальнення сучасних українських дослідників. Крім традиційних способів афіксального словотворення – суфіксального, префіксального та префіксально-суфіксального, вона, зокрема, докладно представила на матеріалі іменників української мови різновид суфіксального способу – нульову суфіксацію. Очевидним і незаперечним є те, що її праці, присвячені теоретичним питанням словотвору та описові словотвірної системи сучасної української літературної мови, визначили концептуальний підхід до викладання словотвору студентам на філологічному факультеті та учням середніх загальноосвітніх шкіл упродовж кількох десятиліть, а також обсяги матеріалу зі словотворення слів різної частиномовної належності в українській літературній мові – іменників, прикметників, дієслів та прислівників.

Понад троє десятиріч Марія Яківна Плющ вдумливо, ґрунтовно студіює відмінкову проблематику. Вона стала одним із провідних дослідників відмінкової граматики української мови. У 1978 році з’являється її перша теоретична монографія із цієї проблеми – “Відмінок у семантико-синтаксичній структурі речення” (К. : КДПІ, 1978. – 108 с.). Наступний етап граматичних пошуків дослідниці увінчав успішний захист у 1984 році докторської дисертації “Категорія відмінка в семантико-синтаксичній структурі речення”, присвяченої актуальним теоретичним проблемам синтаксичної семантики відмінкових грамем сучасної української літературної мови. Дослідження цієї проблематики докладніше й ширше розгорнуто в монографії “Категорія суб’єкта і об’єкта в структурі простого речення” (К.: Вища школа, 1986. – 175 с.). Новаторство виконаних праць полягало насамперед в утвердженні функціонально-семантичного підходу як перспективного напрямку дослідження граматичної категорії відмінка. Вони дістали схвальну оцінку українських і закордонних мовознавців. Основну увагу в цьому циклі граматичних праць зосереджено на складній організації семантико-синтаксичної сфери багатофункціонального орудного відмінка в українській мові, виявленні його первинних і вторинних семантико-синтаксичних функцій та на його зв’язках з іншими відмінками. Уперше на основі залученого до аналізу величезного фактичного матеріалу Марії Яківні Плющ удалося встановити послідовність появи семантико-синтаксичних функцій орудного відмінка в українській мові. Вона констатувала, що історично первинною функцією цього відмінка є лише функція знаряддя і засобу, яка і тепер посідає основне місце в його семантико-синтаксичній структурі. Решту функцій вважає вторинними, способи формування яких різні. Одні з них постали на базі орудного інструментального (об’єкта, сукупності, способу дії) або давнього орудного “перевтілення” (орудний предикативний та порівняння), інші пов’язані з процесами адвербіалізації іменних форм (орудний тавтологічний, часу, місця) і фразеологізації (орудний порівняння і орудний тавтологічний). Винятково важливе прикладне значення мали запропоновані критерії розмежування орудного знаряддя дії та орудного засобу дії залежно від перехідності/неперехідності дієслів та лексичного наповнення іменників у формі орудного відмінка.

Серед вторинних функцій орудного відмінка однією з найважливіших у сучасній українській мові Марія Яківна вважає функцію вираження об’єкта у придієслівній позиції. Орудний об’єкта, на її думку, як і будь-який інший об’єктний відмінок, формально зумовлений дієсловом, але оскільки позначає субстанцію, цілком охоплену дією, слугує засобом детермінації цього дієслова. Саме тому об’єктна функція орудного відмінка є виявом його граматичної семантики.

Суб’єктне значення орудного відмінка кваліфікує як синтаксичне, властиве лише пасивним конструкціям, серед яких розмежовує двоскладні та односкладні речення. В українській мові воно є наслідком конкуренції двох форм вираження діяча при пасиві – отъ → від + родовий чи орудний безприйменниковий відмінок, у якій перемогла друга. Цілком слушним є застереження про стилістично обмежене вживання пасивних конструкцій з орудним суб’єкта на сучасному етапі розвитку української літературної мови.

Орудний сукупності, що виражає обсяг охоплення дією суб’єкта або прямого об’єкта, поділено на три семантичні різновиди: орудний сукупності – колективної участі, орудний сукупності – кількісного вияву та орудний сукупності – міри. Чітко схарактеризовано лексичні значення дієслів,з якими вони поєднуються, та іменників, що семантично узагальнюють однорідність складу істот, їхню кількісно не окреслену єдність.

Виокремивши орудний місця як обов’язковий/необов’язковий компонент речення, що виражає просторову характеристику динамічного розгортання дії (з дієсловами переміщення) або статичної дії (з дієсловами на позначення інших конкретних дій або стану), Марія Яківна подала досить важливу історичну довідку про ширший функціональний діапазон значення місця цього відмінка, яке в давнину охоплювало і значення шляху, яким здійснювався цілеспрямований рух, і локалізацію цілеспрямованої дії в межах певного простору, і шлях руху через простір, що перетинається. Для практиків дуже важливі запропоновані критерії розмежування згаданих просторових значень орудного відмінка та умови передання деяких із цих значень прийменниково-відмінковим формам і прислівникам.

Цікавий у теоретичному і прикладному аспектах орудний часу, що виражає темпоральну характеристику дії, яка визначає часовий відрізок, упродовж якого відбулася дія, або вказує на невизначений час її тривання. Простежено трансформацію другого значення в дистрибутивне, що окреслює часовий відрізок, у межах якого регулярно повторюється дія, та в інтенсивне дистрибутивне, що вказує на інтенсивність повторюваної дії.

Обґрунтовано виокремлення орудного способу дії як вторинного значення, що розвинулося на основі інструментального, а також асоціативного та інших давніших значень. З’ясовано можливі способи інтенсифікації дії як її якісної характеристики, серед яких використання прикметників і займенників та вживання форм орудного відмінка іменників із спільнокореневими дієсловами, які збереглися в українській мові у складі фразеологізмів та усталених словосполук.

Орудний порівняння визначено як найновіший функціональний різновид орудного відмінка в українській мові, що є наслідком переходу від значення перетворення (перевтілення) до значення уподібнення і порівняння, указано на неоднозначність потрактування цього значення в сучасному мовознавстві. Він досить непростий з погляду лексико-семантичного вираження й об’єкта порівняння у формі орудного відмінка, і дієслів, з якими він пов’язаний. 

Навіть цей короткий огляд концептуальних засад диференціації семантико-синтаксичної сфери орудного відмінка засвідчує талант Марії Яківни Плющ як теоретика-граматиста, автора першої і єдиної в українському мовознавстві фундаментальної праці з відмінкової граматики. Свою наукову позицію вона обґрунтувала і в такій непростій проблемі, як співвіднесеність відмінкових форм у межах певних семантико-синтаксичних функцій, зокрема у функції суб’єкта дії, об’єкта дії, інструменталя та ін. Її теоретичними узагальненнями скористалися автори типологічних студій з граматики.

Упродовж усього свого життя Марія Яківна Плющ цілеспрямовано працює над створенням сучасного і найповнішого опису граматичної системи української літературної мови, за яким навчає разом зі своїми колегами студентів Національного педагогічного університету імені М.П. Драгоманова. Першою спробою став підручник “Сучасна українська літературна мова” для студентів філологічних спеціальностей вищих закладів освіти, де вона один з основних авторів і редактор (К. : Вища школа, 1994. – 424 с.). Цей підручник перевидано сім разів: К. : Вища школа, 2000. – 430 с.; К. : Вища школа, 2001. – 430 с.; К. : Вища школа, 2002. – 439 с.; К. : Вища школа, 2003. – 430 с.; К. : Вища школа, 2005. – 439 с.; К. : Вища школа, 2006; К. : Вища школа, 2009. – 431 с. Згодом Марія Яківна самостійно створила такий опис нормативної граматики, що поєднав традиційні підходи до вивчення морфеміки, словотвору та морфології і нові підходи, пов’язані з осмисленням мовних одиниць на засадах функційної і категорійної граматики. Його викладено у двох виданнях підручника “Граматика української мови. Морфеміка. Словотвір. Морфологія” (К. : Вища школа, 2005. – 286 с. та К. : Видавничий Дім “Слово”, 2010. – 328 с.). Цей підручник відрізняється від підручників з граматики попередників, бо за обсягом поданого матеріалу в темах та стилем його викладу він є цікавим симбіозом підручника і наукової монографії: з одного боку, авторка прагне однозначно й чітко, як потрібно в підручнику, викласти проблеми граматики, а з іншого – принагідно вдається до аналізу відмінних думок, підходів, нового осмислення явищ у граматиці, що споріднює його з теоретичною монографією.

Нещодавно з’явився підручник “Сучасна українська літературна мова : Морфологія. Синтаксис” (К. : Знання, 2010) та навчальний посібник “Сучасна українська літературна мова” за редакцією С.О. Карамана (К. : Вид-во “Літера ЛТД”, 2011), у яких М.Я. Плющ є автором розділів зі словотвору, морфемної структури слова, словотворення іменників, прикметників і дієслів та морфології.

Звичайно, жанр підручника не може об’єктивно представити обшири граматичних зацікавлень Марії Яківни Плющ. Їх віддзеркалюють теми кандидатських дисертацій аспірантів, якими вона керувала і керує тепер. Ці теми не випадкові, вони народилися в процесі обмірковування непростих проблем сучасної мовознавчої науки. Ними була одержима Марія Яківна як науковий керівник, тому чітко спрямовувала своїх аспірантів (їх у неї – 29), що додавало їм впевненості у творчих пошуках. Граматичний вишкіл М.Я.Плющ – це школа ретельного, вдумливого, глибокого вивчення граматичного ладу української мови, надійний компас для її учнів у подальших наукових пошуках.

А як сяяли очі в Марії Яківни, коли вона дискутувала як офіційний опонент з аспірантом на засіданнях спеціалізованих вчених рад! Для неї відгук про дисертацію – не просте переповідання проблематики виконаного дослідження. Вона завжди намагалася ширше поглянути на обговорювану проблему, викласти свою позицію чи можливе її розв’язання, тобто була компетентним, принциповим, об’єктивним офіційним опонентом.

Багаторічні творчі пошуки в царині сучасної граматики, активна участь в обговореннях її складних проблем на конференціях, семінарах, зі студентами та аспірантами, відрядження для читання спецкурсів у навчальні закордонні заклади освіти посприяли формуванню граматичної школи Марії Яківни Плющ, визнанню її незаперечного авторитету серед колег-граматистів.

Багаторічна викладацька праця дала змогу Марії Яківні реалізувати себе і в розробленні нових курсів, серед яких чільне місце посів лінгвістичний аналіз художнього тексту. Вона видала (у співавторстві) навчальний посібник для студентів філологічних факультетів “Методика лінгвістичного аналізу тексту” (К. : Вища школа, 1984. – 120 с.).

Марія Яківна Плющ – досвідчений, авторитетний методист, що вніс помітний внесок в українську лінгводидактику. Вона надрукувала низку навчально-методичних посібників для вчителів української мови та літератури, серед яких: “Вивчення морфології в 5 – 6 класах” (К. : Рад. школа, 1988. – 167 с.; “Українська мова: Довідник” (у співавторстві; К. : Рад. школа, 1990. – 254 с.; К. : Освіта, 2002. – 255 с.), “Українська мова. Дидактичний матеріал з морфології” (у співавторстві; К. : Ленвіт, 2003. – 184 с.), двох підручників для гімназій, ліцеїв, шкіл з поглибленим вивченням української мови: “Рідна мова” для 9 класу (у співавторстві; К. : Освіта, 2002. – 287 с.), “Рідна мова” для 10 класу ( у співавторстві; К. : Освіта, 2004. – 351 с.) та ін. Про її високий авторитет в освітянській сфері свідчать відповідальні ділянки роботи, у яких вона брала й нині бере участь, зокрема як голова секції української мови під час проведення всеукраїнських студентських олімпіад з української мови і літератури та Всеукраїнському третьому турі змагань учнів Малої академії наук, як член Експертної комісії Міністерства освіти й науки України тощо.

Наукові праці Марії Яківни Плющ не втратили своєї актуальності попри нові спроби осмислення досліджуваних у них проблем морфеміки, словотвору, морфології та синтаксису і прислужаться всім, хто прагне глибше пізнати граматичний лад сучасної української літературної мови, хто схоче скористатися методичними порадами щодо вивчення рідної мови.

Викликає захоплення безмежна відданість Марії Яківни Плющ обраному фахові, вірність улюбленій професії. Понад 60 років вона викладає студентам різні мовознавчі курси в одному навчальному закладі – тепер Національному педагогічному університеті ім. М.П.Драгоманова, у якому навчалася сама, закінчила аспірантуру і захистила кандидатську дисертацію, у якому багато літ гордо звучить її професорське звання.

У Марії Яківни давні фахові зв’язки з Інститутом української мови. В Академії наук України вона апробувала і успішно захистила свою докторську дисертацію, що гідно презентує дослідження граматики відмінків української літературної мови. Вишівська професорка – постійна учасниця наукових конференцій, безвідмовний опонент на захистах дисертацій, принциповий рецензент, шанована колегиня.

Науково-педагогічну працю Марії Яківни Плющ відзначено численними нагородами. Вона – “Відмінник народної освіти УРСР” (1971), “Окличник просвещения СССР” (1982), Заслужений працівник народної освіти України (1995). Її нагороджено медалями “За трудову доблесть” (1970), А.С. Макаренка (1990), грамотами Міністерства освіти України. Високо поціновано наукову працю Марії Яківни Плющ. Міжнародний бібліографічний центр (Кембридж, Англія) присудив їй “Медаль честі” в номінації “Жінки світу в галузі наук 2000 – 2001”, а Міністерство освіти і науки України – медаль “За наукові досягнення” (2005). У 2010 році її нагороджено орденом княгині Ольги ІІІ ступеня.

У Марії Яківни велика наукова родина, чому посприяв її високий професіоналізм. До неї серцем линуть усі: викладачі, вчителі, аспіранти й студенти. А ще в неї лагідна вдача, добре серце, щедра жіноча душа. Вона завжди сонячна, привітна й відкрита для спілкування.

Марію Яківну Плющ вирізняє велика любов до життя, бажання пізнавати всі його чарівні барви і найтонші відтінки. Її любов зігріває всю родину – коханого чоловіка Миколу Романовича, сина та внучку.

Ювілеї минають, залишають по собі незабутні враження, а Марія Яківна, як і завжди, у чудовій творчій формі, сповнена бажання й рішучості досліджувати нові наукові проблеми, жити активно й цікаво, збагачувати українське мовознавство вагомими набутками.

Щиросердно вітаючи Вас, дорога Маріє Яківно, зі славним Ювілеєм, бажаємо і надалі черпати снагу до життя і творчості з глибоких духовних криниць рідного народу!

Зичимо справжнього поцінування Вашої багаторічної невтомної педагогічної і плідної наукової праці! Хай стоголосо лунає величальна студентська ОСАННА!

Нехай ніжно звучить у Вашій душі незабутня пісня молодості, сяють від щастя очі, розквітають у чарівній посмішці уста!

Міцного здоров’я, творчої наснаги Вам для реалізації нових задумів, довгих щасливих років життя, родинного затишку і тепла!

Катерина Городенська,

доктор філологічних наук, професор

Професор Марія Яківна Плющ Біобібліографічний покажчик

професор Удовиченко Григорій Михайлович

ПАМ’ЯТІ ГРИГОРІЯ МИХАЙЛОВИЧА УДОВИЧЕНКА

Усміхнений, доброзичливий, привітний, виважений, зайшов на кафедру уже немолодий, але надзвичайно кмітливий викладач. Таким я вперше особисто побачила  Григорія Михайловича Удовиченка,  доктора філологічних наук, професора кафедри української мови Національного педагогічного університету імені М. П. Драгоманова.

Оскільки ще зі студентських років я цікавилася проблемами фразеології і бажала продовжувати працювати у цьому напрямі, моїм науковим керівником став Григорій Михайлович. По-батьківськи тепла, але конструктивна розмова зі своїм науковим керівником щодо проблем фразеології сучасної української мови, важливості вивчення граматичних особливостей і семантики фразеологізмів, плану роботи над дисертаційним дослідженням розвіяла мої хвилювання. Тільки тому, що сам багато працював, мав великий досвід систематизації фразеологізмів, Григорій Михайлович спрямував роботу у потрібному напрямі.

Г. М. Удовиченко мав велику любов до української фразеології, глибоко знав її, активно послуговувався фразеологічними одиницями у мовленні (часто говорив: потрібно брати бика за роги, ви на правильному шляху, треба стояти на своєму, потрібно вчасно зупинитися та ін.), з радістю ділився своїми напрацюваннями.

Він мав свою наукову позицію й активно обстоював її. У монографії «Словосполучення  в сучасній українській мові» (1968) Григорій Михайлович схарактеризував співвідношення вільних словосполучень зі словом, другорядними членами речення, з реченням, синтагмою, фразеологічно зв’язаними словосполученнями.

Визначальним напрямом його наукової діяльності була фразеологія сучасної української мови, упорядкування та систематизація фразеологічних одиниць (Григорій Михайлович віддавав перевагу терміну фразеологічні одиниці). Схарактеризував прогресивну і регресивну деривацію в системі фразеологізмів, обґрунтовував особливості  поверхневої і глибинної структури фразеологічних одиниць.

Значним результатом наукової діяльності Григорія Михайловича стали такі фундаментальні праці, як «Словник українських ідіом» (1968) та  «Фразеологічний словник української мови у 2-х томах» (1984), що було вагомим внеском у розвиток української лексикографії.

Цілком логічно, що лексикографічними працями Г. М. Удовиченка й сьогодні активно послуговуються дослідники фразеології сучасної української мови. 

Переконана, що багато поколінь ще будуть аналізувати і досліджувати фразеологічний доробок відомого українського мовознавця і педагога.

У 2003 році Григорій Михайлович Удовиченко пішов із життя, але добра пам'ять про нього як щиру і добру, виважену і толерантну людину, відомого мовознавця, професійного педагога, мудрого керівника і наставника залишиться.

Справу, якій Григорій Михайлович присвятив своє життя, продовжують його учні, колеги, науковці, дбаючи про те, щоб українську фразеологію вивчали і досліджували.

Валентина РОЗГОН, кандидат філологічних наук,

доцент, завідувач кафедри української мови та методики її навчання

Уманського державного педагогічного університету імені Павла Тичини

професорка Шевчук Світлана Володимирівна

СВІТЛАНА ВОЛОДИМИРІВНА ШЕВЧУК

Світлана Володимирівна Шевчук ‒ український філолог, педагог та науковець, завідувачка кафедри культури української мови факультету української філології та літературної творчості імені Андрія Малишка Українського державного університету імені Михайла Драгоманова, кандидат філологічних наук, професор, академік Національної академії вищої освіти України, заслужений працівник освіти України.

Працьовита й амбітна, творча і наполеглива у своїх прагненнях, характерна, завзята, беручка, невтомна. Світлана Володимирівна поєднує в собі мудрість і молодість душі, виняткову енергію і позитивність, доброту і суворість. Берегиня українського слова, що ревно плекає культуру української мови та прагне виховати в молоді ставлення до мови як до святині. Ця любов до слова йде з дитинства: від лагідної, доброї бабусі, мудрого дідуся, працьовитих  тата і мами.  Світлана Володимирівна впродовж тривалого часу зміцнює позиції державної (української!) мови, обстоює її достеменні права на функціонування в елітному інтелектуальному середовищі. Так уже ведеться: хто узалежнює своє життя з українським словом, мовою, культурою, – не просто виконує роботу, а виконує надзавдання, місію – утверджує, пропагує, плекає...

У її творчій ташці дивовижні задуми-проєкти: низка підручників, навчальних посібників з вивчення українського ділового мовлення, української мови за професійним спрямуванням, практикуму з української мови та наукових праць з мовознавства. Світлана Володимирівна Шевчук понад 40 років працює в Українському державному університеті імені Михайла Драгоманова. За її участі підготовлено багато висококваліфікованих учителів української мови та літератури. Працюючи в Національному педагогічному університеті імені М.П. Драгоманова (нині Український державний університет імені Михайла Драгоманова) з 1979 р., Світлана Володимирівна пройшла шлях від викладача до професора. З 1992 року очолює кафедру культури української мови факультету української філології та літературної творчості імені Андрія Малишка, яка стала осередком натхнення, заповзятості, кропіткої праці на ниві освіти і науки. Під орудою професора Світлани Шевчук створено типові навчальні й робочі програми та навчально-методичні комплекси з усіх дисциплін, які читають викладачі кафедри. Неодноразово Світлана Володимирівна була головою державної екзаменаційної комісії з української мови на кваліфікаційних іспитах. Під її керівництвом написано й успішно захищено кандидатські дисертації. Як блискучий лектор Світлана Шевчук виступає з актуальних проблем мовознавства, зокрема ділового мовлення, у різних установах: в Адміністрації Президента України, Міністерстві освіти і науки України, Кабінеті Міністрів, Держкомстаті, Інституті ядерної фізики; бере участь у програмах на радіо й телебаченні. Світлана Володимирівна упродовж 16 років проводить Всеукраїнську науково-практичну конференцію молодих учених і студентів «Українська мова вчора, сьогодні, завтра в Україні і світі», за результатами якої виходить збірник матеріалів.

Праці професорки Світлани Шевчук присвячені питанням синтаксису української мови, українському діловому мовленню та українській мові за професійним спрямуванням. Вона є автором підручників, які мають заслужений успіх у викладачів, студентів вищих закладів освіти, учителів шкіл, гімназій, ліцеїв: Українське ділове мовлення: підручник. Київ: Літера ЛТД, 2003-2019, 480 с., за який нагороджена дипломом університету; Шевчук С. В., Клименко І. В. Українська мова за професійним спрямуванням : підручник. 5-те вид., виправ. і доповнен. Київ: Алерта, 2010, 2012, 2019. 640 с.; Українська мова (рівень стандарту) підручник для 10 класу закладів загальної середньої освіти. Київ: Ірпінь. ТОВ «Видавництво «Перун», 2018. 256с. За її редакцією й вагомою участю виходять схвально зустрінуті педагогічною громадськістю посібники: Сучасні ділові папери: навч. посіб. для вищ. та серед. навч. закл./ С.В.Глущик, О.В.Дияк, С.В.Шевчук. Київ: Видавництво АСК, 1999-2013, 2013. 400 с.; Сучасна українська літературна мова. Модульний курс: Начальний посібник/ Н.Г.Шкуратяна, С.В.Шевчук. Київ: Вища школа, 2000, 2007. 823 с., що посів перше місце на конкурсі «Книжковий дивосвіт України» у номінації «Краще навчально-методичне видання»; Шевчук С. В., Кабиш О. О., Клименко І. В. Сучасна українська літературна мова : навчальний посібник. Київ: Алерта, 2017. 544 с. Для широкого кола користувачів вийшли друком словники: Російсько-український словник ділового мовлення. Київ: Вища школа, 2002, 2001, 2008, 2009. 487 с.; Орфографічний словник Разом, окремо, через дефіс: Словник-довідник. Київ: Видавництво АСК, 2003, 2007. 360 с.; Ділове мовлення для державних службовців: навч. посібн. Видавництво Арій, 2006, 2007, 2008, 2012. 416 с.; Українська мова: збірник диктантів: навч.посіб. для учнів 10-11 кл.- 2-ге вид., допов. Київ.: Арій, 2002, 2007, 2017. 232с.; Практикум з української мови: Модульний курс/ С.В.Шевчук, Т.М.Лобода. Київ: Алерта, 2009,2020 304 с.; Усне і писемне ділове спілкування (для державних службовців). – Київ: Алерта, 2014, 2017- 448с..; Шевчук С., Виноградова Ю., Глущик С., Дияк О., Лобода Т. Український правопис: нова редакція : навч. посіб. / С. Шевчук та ін.; за ред. С. Шевчук. Київ : Алерта, 2020. 118 с. Українське професійне мовлення: робочий зошит: навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів. - Київ: Алерта, 2020. - 96с; Шевчук С. В., Лобода Т. М. Практикум з української мови: Модульний курс: навч. посібник. Київ: Алерта, 2020. 284 с.; Українська мова за професійним спрямуванням: підручник. Київ: Алерта, 2023.536 с.; Шевчук С. Українське ділове мовлення: навч. посіб. Вид. 10-те, випр. і допов. Київ:Алерта,2022.312с.; Шевчук С. Українська мова для державних службовців: курс для підготовки до атестації : навч. посіб. Київ : Алерта, 2023. 528 с. За високий професіоналізм та плідну багаторічну працю нагороджена: знаком т на “Відмінник освіти України” (1995), заслужений працівника освіти України (2004), медаллю «Будівничий України» від Всеукраїнського товариства «Просвіта» ім. Тараса Шевченка (2006), нагрудним знаком Міністерства освіти і науки України «За наукові досягнення» (2008), почесною грамотою «За вагомий особистий внесок у розвиток української мови і культури» від київського міського голови (2007), орденом княгині Ольги III ступеня (2009), медаллю «За наукові досягнення» (2009), медаллю «Флагман освіти і науки України» за вагомий внесок у розвиток освіти і науки України (2013), орденом святої рівноапостольної княгині Ольги помісної Української православної церкви (2014), золотою медаллю «Михайло Петрович Драгоманов 1841—1895 рр.» (2015), орденом княгині Ольги II ступеня (2015), медаллю святого рівноапостольного князя Володимира (2019), почесною медаллю «185 років Національному педагогічному університету імені М.П. Драгоманова», вищою відзнакою Національної академії вищої освіти України орденом князя Володимира (2023). За результатами конкурсу в університеті Шевчук Світлана Володимирівна визнана викладачем року (2015), кафедра нагороджена дипломами III ступеня (2017) та II ступеня (2014, 2016). Визнана лауреатом премії імені Івана Крип'якевича (2019) Національної академії наук вищої освіти України.

Авторська школа «Культура спілкування як комунікативна професіограма майбутнього фахівця» професорки Світлани Шевчук почала формуватися з 1992 року. Під її керівництвом підготовлено і захищено 5 кандидатських дисертацій, написано  наукові статті, у яких окреслено актуальні питання функціонування сучасного українського професійного мовлення в освітньому просторі, закцентовано на новітніх технологіях мовно-комунікативної підготовки майбутніх фахівців педагогічної галузі. Велику увагу приділено моделюванню комунікативних ситуацій в умовах формування мовної особистості педагога. Сукупно з викладачами кафедри Світлана Володимирівна плідно досліджує проблеми становлення і розвитку правописної системи української мови.

Спільними для праць школи є погляди на унормування сучасного лексикону, переосмислення лінгвістичної спадщини видатних мовознавців, діячів культури тощо.

На кафедрі завдяки зусиллям Світлани Шевчук створено атмосферу наукового пошуку та співпраці, що сприяла успішному захисту дисертаційних, магістерських, бакалаврських робіт, а також стажуванню викладачів інших навчальних закладів України різних рівнів акредитації.

Славний шлях Світлани Шевчук у часі та просторі – це взірець самовідданої праці науковця, якій притаманна висока професійність, уміння долати труднощі, оминати перепони, сміливо вітати майбутнє! Тож зичимо їй, чия праця важка, непроста, чиє слово добром пророста, незгасного запалу, потужності, заповзятливості, жаги на українських філологічних перелогах!

Колектив кафедри культури української мови

Науковець

Ваш текст ...